Читати книгу - "Нездоланний"

У якомусь зручному місці, і щоб він вписувався в його бюджет. Скажи йому, що ми приєднаємося до нього через дві години.

– А чому аж через дві години?

– У вашої контори є офіс у Феніксі?

– Звісно. У Феніксі живе ціла купа колишніх агентів ФБР.

– Нам потрібно опитати місцевих.

– Про тих типів у будинку?

– Про їхнього боса. Який є також босом Хеккета. Тип, який займається підбором охорони, у чому, я певен, зацікавлена велика кількість клієнтів. Ринок послуг у дії. Він мені здався крупним типом. По телефону. А ще той хлопець, який розмовляв із нами в будинку, згадав про якогось товстуна. Ти це чула? Він скаржився на те, що не отримає грошей і що не матиме можливості змінити умови угоди після її виконання, а тоді він сказав, що такі правила впровадив товстун. Тож нам потрібне його ім’я. Ім’я кримінального ватажка на території Фенікса, який має східноєвропейське коріння і керує своїми земляками тут, на місці, а таких, як Хеккет, посилає у справах. А ще: кому б захотілося, щоб його називали товстуном? Хіба що за спиною. Конкретне місце його розташування також стало би нам у пригоді.

– Навіщо?

– Хочу до нього завітати.

– Навіщо?

– Заради Емілі. І сестри Мак-Кенна. І охоронця у вартівні. А ще в мене тепер болить спина та голова. Деякі речі просто не можна залишати без уваги.

Ченґ кивнула:

– А деякі речі мають побічні ефекти.

– Саме так.

– Питання Материного Спочинку так і залишається поки невирішеним. Ми скасуємо його контракт на отримання охорони. Просто відітнувши йому голову. До того як ми туди дістанемося.

– Це саме такими даними володіє твій місцевий інформатор?

– І я би ними володіла, якби мені зателефонували із Сиєтла.

Вона витягла свій телефон і почала набирати номер, спочатку Вествудів, щодо готелю, а тоді погортала список своїх контактів і знайшла свій місцевий номер. Мабуть, запасної квартири. Десь неподалік. Мабуть, у Месі, або Ґлендалі, або у Сан-Ситі. Яка обставлена шафками та поличками з одного гарнітура, а також столом та комодом. А ще комп’ютером і телефоном, і факсом, і принтером. Інвестиції в нову кар’єру. «У нас є офіси по всій країні».

Ричер підвівся та попрямував до чоловічої вбиральні, де він оглянув себе в дзеркалі, намагаючись з’ясувати, чия на ньому кров – власна чи чужа – та чи є на ньому ще якісь сліди ушкодження. Він завжди діяв дуже завбачливо. Одного разу він заарештував типа, у голові якого застряг зуб його жертви, центральний передній зуб, який нагадував своїм виглядом якусь блідо-жовту намистину із салону на пляжі. Після цього він дуже ретельно помив свої долоні, зап’ястки та передпліччя, витративши на це купу мила. Він хотів позбутися залишків стрілянини. Також дуже завбачливо. Для чого іти легким шляхом?

Коли він сів назад за столик, Ченґ повідомила йому інформацію:

– Він з України, і його прізвище Мерченко.

Ричер запитав:

– Він товстий?

– Вочевидь, він просто грандіозних розмірів.

– Нам відомо, де він провадить свої справи?

– У нього є приватний клуб на південь від аеропорту.

– Охорона?

– Цього ми не знаємо.

– Ми можемо потрапити в цей клуб?

– Туди впускають лише його членів.

– Ми можемо влаштуватися там на роботу. Я можу бути викидайлом.

– А ким я буду?

– Усе залежить від характеру цього клубу.

– Я думаю, про це неважко здогадатися.

– Мене все задовільняє з естетичної точки зору, – сказав Ричер. – Нам слід поїхати туди й оглянути це місце. Просто зараз. Краще оглянути його при денному світлі.

На південь від аеропорту не вся земля була схожа на пустелю, проте наживо все виглядало набагато яскравішим та не таким порожнім, як це було зображено на маршруті. Клуб Мерченка виявився металевою будівлею, завбільшки зі стадіон бейсбольного клубу «Янкі». Але квадратної форми. Він сам займав цілий квартал, від одного тротуару до іншого. Стіни були пофарбовані в рожевий колір і оздоблені сотнею велетенських кульок із фольги також рожевого кольору. Деякі з них були у формі сердець, а деякі у формі губ, усі вони якимось чином були прикріплені до зовнішньої обшивки. То тут, то там їх пронизували милі неонових стрічок, які при такому світлі набули блідого сірого кольору, проте вночі вони, безсумнівно, також були рожевими. Яким же ще міг бути цей неон? Двері були рожевими, і над ними висів рожевий пластиковий тент, на якому було написано назву цього закладу: «Пінк».

Ченґ запитала:

– Нам слід спочатку оглянути весь квартал?

– Ще рано, – відповів Ричер. – Усе має