Читати книгу - "Закляття відьмака"

клацне, а розмову все веде й веде. Ще часом, бувало, потихеньку видобуде з рукава свитки тонку заячу кістку з трьома дірочками. Прикладе до вуст і легенько подме. Навіть легесенького свисту не чути, навіть не чути, як повітря дід видимає через той незвичний свисток.

Суки зразу на те подимання в заячу кістку насторожуються, вуха нашорошують. Цуцики — по-різному: одні ніякої уваги, другі починають тихенько скавуліти, треті намагаються втекти. А бувало, що й до діда прикульгають. Таких найменше. Дід брав одного, другого цуцика і уважно їх обдивлявся. Дід мій тоді був страшенно старий — він був наймолодшим псарем при дворі князя Федора, коли того чортів литовець Ольгерд скинув із київського столу, і відтоді на найхристияннішім, на найруськішім престолі засіли зайди литовці. Немає тепер у нашій землі своєї влади. Але не про це мова. Мова про те, що він добре бачив як здалеку, так і зблизька. Мій тато був непоганим різьбярем, але бачив значно гірше, ніж дід.

Отож дід подивиться і каже господареві:

— Оцього строкатого і оцю мишасту бережи. Будуть справні. Оцих усіх можеш втопити.

І як ото дід скаже, так воно й буде. Бо не пам’ятаю, щоб дід помилився. Таке вже в діда було око, що він з першого погляду все про собаку міг сказати. Але він ніколи не поспішав. Треба, мовляв, подивитись і помізкувати. Двічі ніколи не повторював. Якщо в нього починали питати або говорити те саме, він мовчки махав рукою і, випрощавшись, ішов геть. І мені ніколи нічого не повторював.

В діда я навчився з собаками порядкувати. А собак у нас було три. Власне, так — у діда два, а в мене один собака. Бо ми жили через три хати… Тато пішов до мами у прийми. Мамин батько, другий мій дід, займався різьбярством. А мій тато пішов до нього в науку. Та й прижився в його домі. Там і ми всі народилися. Я був останній. Тато й мама мали багато клопотів із старшими хлопцями й дівчатами, то вони не дуже мною й опікувалися. Зате в діда я був улюбленцем, єдиним серед татових синів і дочок. Видно, в діда було поняття не тільки про те, що з якого цуцика вийде! Він без похибки вибрав мене для своїх походів на лови. Я йому був потрібен не лише як помічник, але і як спадкоємець його потаємних ловів.

Так-от про собак. Коли дід став мене брати з собою, при ньому були два собаки — здоровенний, мишастої масті з ряботинням, як ото кінь в гречку, пес Лапко. Цей охороняв діда і допомагав Сіркові, якщо той не міг упоратись із здобиччю. Сірко був ловчим, тільки ловчим псом. У нього був нюх і низовий, і верховий. Про слух не буду й говорити, бо це важко уявити. В повній тиші Сірко за версту чув, як іде по стежці до водопою олень. А ліс же, а берег річки не були тихі. Все тут рухалось, співало, дзижчало, свистіло. Сірко ж з отакої і в лісовім гомоні міг вирізнити хід оленя і подавав дідові знак.

Мій собака був охоронцем. Дід його вибрав саме для мене із приплоду здоровезної рудої суки. За ним пішли на Оболонь, де воєводські конекормці випасали косяк жеребих маток. Сука — не те що кішка, так не кидається захищати своїх малих… Але до цієї рудої суки мій дід і не підступався навіть. Ми пішли на Оболонь, полишивши Сірка і Лапка в дідовій садибі. Дід попрохав старшого коняра взяти єдиного з усього приплоду бурого цуцика і показати нам зблизька.

Дід вибрав цього цуцика і наказав мені нести його до самої оселі… Ми вже далеко відійшли, далеко, аж із верболозу з’явилась руда сука. Як вона вишкірила свої неймовірні ікла та роззявила чорну пащеку, в мене нош віднялися. Та дід був напоготові — він щосили дмухнув у заячу кістку. Сука зразу спинилася. Немов ударилась об невидимий тин! Вона харчала, шкірилась на кутні, але не підступала до нас ближче.

Вона за нами майже до Почайни трюхала, та біля перевозу відступила від нас і помчала назад до свого кубла… А з Бурого, якого я ледь притяг додому, виріс середнього зросту, проте дивної сили і неймовірної відваги пес.

Про те, як дід навчив мене виховувати собаку, щоб він що треба умів робити, можна розповідати й розповідати. Але не це головне. Головне, що того літа, під осінь, повернувся після обжинок до Києва боярин Сергій — найкращий київський стрілець. Багатий і щедрий боярин. Він, може, був багатший за тих самостійних князів та приблудних баронів, яких нині розвелося по землях України, що вошей у кожусі. Разом з боярином Сергієм із німецької сторони до Києва повернувся Алхимник. Він був на позир звичайною людиною. Та сили й хитрості в нього вистачало на десятьох відьмаків. Тільки він відьмацтвом не промишляв. Він був справжнім алхимником. Точнісінько таким, як ото в землях німецьких бувають алхимники-золотарі та ворожбити. І цей наш київський Алхимник варив потаємно алхимницьке золото.

Коли він з’явився в Києві, то жив спочатку десь на Горі. У нього був брат-близнюк — Книжник. От вони і здибались через якийсь час на хуторі в боярина Сергія. І втрьох там задумали неймовірну, божевільну, але, присягаюсь Силою Божою, справедливу справу — проголосити київського короля і створити Київське королівство!.. Звичайно, королем мав стати боярин Сергій. По-перше, він один-єдиний був у всьому Києві найвищого роду. Бо серед його предків були люди і княжої, і ханської, і цісарської крові. Я міг би викласти його родовід, але повірте мені на слово — не брешу!

По-друге, він був знаменитий воїтель. Ще отроком, після Ворскли, потрапив у полон до Криму. Там він був куплений одними вельможними татарами. У них боярин Сергій пройшов найкращий вишкіл у