Читати книгу - "Земля Георгія"

пакуночки щовечора несуть офіцери з кают-компанії. Невже в них не призначають на камбуз чергового з числа матросів-«годків», щоб контролювати камбузну братію, як те заведено в морехідних училищах? І чому хлопці те терплять? Он, на «Потьомкіні»…

Врешті-решт той «кап-три» просто заборонив нам перебувати в кубрику його бойової частини від підйому і до відбою. Койку прибрав, і марш на палубу. При цьому він не врахував, що діватися нам було просто нікуди, бо командир радіочастини був на якихось курсах і не міг дати жодних розпоряджень щодо нас. А з палуби матросів теж зганяли.

Тож варто було капітанові вигнати нас з кубрика в три шиї і вийти на палубу через кормовий трап, ми тут же обходили корабель з іншого борту і поверталися до кубрика через люк суміжного відсіку, який саме віддраювали для провітрювання. Мене взагалі вражала ця манера військового флоту за командою віддраювати геть усі люки й горловини на кораблі — є шанс у якусь горловину провалитися спросоння.

Командир прибігав через годину і знову бачив нас у кубрику. Знімав днювального матроса й давав йому три наряди поза чергою. Але він не розумів, що нам дійсно не було куди подітися, і ми обходили есмінець цього разу через лівий борт і поверталися до кубрика через люк аварійного стерна. Це мене теж досить напружувало. Здавалось би, кубрик. Місце для сну, прийому їжі і взагалі життя. Так ні, під ногами арсенал. Посеред приміщення якісь прилади й велетенський штурвал, а просто між койками проходить ракетна шахта. Брр.

Через півгодини кап-три знову застукував нас у кубрику, знімав наступного днювального й давав йому вже чотири наряди поза чергою. Ми знову обходили есмінець по правому борту і спускалися до кубрика вже майже відкрито, трапом.

Якщо постраждалі через нас матроси нам ще й досі не надраїли пики, то лише через повагу до наших мореплавських звитяг. Справді, на есмінцеві тому служило щось із півтори сотні матросів, але жоден з них не пам’ятав, коли корабель останній раз виходив у море. Це неабияк підняло нас в очах служивих, бо в кожного з нас за плечима вже був принаймні один пройдений океан.

— Оце три роки просидів на цьому залізному гробу, і навіть значка «За дальній паход» додому не повезу, — сумував «годок» Марат, вузькоокий казахський парубок. На Чорному морі такий значок їм давали за пройдені три протоки: Босфор, Дарданелли й Гібралтар. На всьому кораблі такий значок мав лише старшина-моторист, якого за провину списали на есмінці з крейсера. Вони на есмінці за провину списували. А нас же ж за що?

І все ж, коли командир БЧ наскочив на нас у кубрику втретє і вкотив наступному днювальному вже п’ять нарядів, ми зрозуміли, що передали куті меду. Не тому, що командир БЧ дав найбільшу кількість нарядів, на яку мав право за Статутом. Нас «годок» Марат щодо цього заспокоїв ще першого разу:

— Це чмо все одно нікого на берег не відпускає. Як не запишешся, вічно до чогось присікається і залишить на кораблі, ще й нарядів надає, марно тільки кльоші прасував. Три роки вже в Севастополі, а й строєм до Музею флоту ні разу не потрапив, а не те, щоб…

Річ була в іншому: нас хотіли зіштовхнули лобами з матросами, і мати ображених матросів більше, ніж було нас самих, було тактично неграмотно, а курсантів у кубрику — четверо. Командир БЧ зіграв великий збір своїй бойовій частині, вишикував її на кормі навіть попри те, що на есмінець саме приймали харчі, й валка матросів бігала до провізіонки з ящиками консервів, мішками цукру і таким іншим.

Нас, чотирьох курсантів, як найгаласливіших потьомкінців одразу поставили перед строєм. Капосний капітан третього рангу вирішив підбурити проти нас матросів силою ораторського мистецтва.

— Матрос Мамаладзе, вийти зі строю! — викликав він того днювального, якого зняв з поста останнім. — Скільки нарядів поза чергою ви отримали?

— П’ять, — доповів той Мамаладзе.

— Хто це такі? — спитав кап-три, картинно тицьнувши перстом у наш бік.

Матрос Мамаладзе мовчав. Він не знав слова «курсант» російською, але знав, що «кадет», як дражнили нас у кубрику, звертання нестатутне.

— Ось бачите. Ви навіть не знаєте, хто це такі! Понаїхали якісь! У мічманках! З прапорцями на кокардах! Чому ви повинні через них страждати? Ви що, з ними з одної миски борщ їли на бойовій? Вони жруть хліб міністерства оборони!..

І в цей час увесь наш курсантський стрій почав спочатку давитися сміхом, а потім, не стримавшись, уже відверто реготати. Кап-три занервував і забігав, розглядаючись, що такого смішного за спиною в нього ми побачили. Вже і матроси почали зажовувати губи, щоб і собі не розреготатися, бо ніщо таке не заразне, як щирий, від пуза, сміх.

Кап-три нічого не розумів, а все було просто: на його словах про хліб міністерства оборони один з нас смикнув інших за рукави і вказав за спину ораторові.

Мало того, що там саме почали вантажити рибу в картонних паках, так ще й на кожному ящику виднівся великий чорнильний штамп, як те заведено на рибалках задля можливих скарг на якість риби та рекламацій. На кожному паку мороженої ставриди б/г (без голови), яку саме тієї миті приймав на борт звитяжний есмінець «Сознатєльний», чорним по білому було наштемпельовано «УПС Курсограф»!

Саме ця риба справді пройшла через наші руки якихось три місяці тому, і це було не фігурою мови, ми всі четверо щойно відбули практику на «Курсографі». У світлі цього фраза пропагандиста в погонах про те, хто чий хліб жере, була особливо доречною.

І ось уві сні я знову стояв перед строєм матросів у білій голландці з відкритими грудьми, парких суконних кльошах, у мічманці «з