Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

землі вище людського зросту, був засипаний блискучими золотими самородками. Я поклонився ідолу до землі, непомітно узяв із землі самородок завбільшки з гусяче яйце і, обернувшися до дівчини, сказав:

— Тепер я піду. Вкажи мені шлях до моря.

Дівчина задумалася і сказала:

— Гаразд. Ти сам не знайдеш дороги. Незабаром сюди прийдуть жерці з дарунками. Тікаймо!..

І ми побігли. Двадцять разів я міг загинути без цієї дівчини. Вона застерігала мене від пасток, отруєних колючок, прикритих листям глибоких ям, що охороняють священне місце; вона уміла знаходити струмки і їстівні ягоди. Вона знала кожну стежину в лісі. Ми вийшли до берега саме тоді, коли команда «Сивіли», зневірившись у моєму поверненні, піднімала якір і вітрила, готуючись до відплиття. Мене побачили і послали шлюпку. Я розповів моїм товаришам по все, що було зі мною, показав їм самородок і переконував їх піти по золото. Вони погодилися, і нам вдалося перенести на корабель стільки золота, що ми наповнили ним три бочки з-під солонини».

— Ось звідки це золото, — закінчив Людерс, опускаючи рукопис на коліна.

— Що ж стало з дівчиною? — запитала Вівіана.

— Дівчина сказала Себастьяно, що її уб'ють, якщо вона повернеться додому, і вона попливла з ним. Далі рукопис оповідає про пригоди плавання, про бурю, про прибуття сюди, про загибель екіпажу. Ось останні рядки нього щоденника:

«Числа не знаю. Голова у вогні. Руки тремтять. Навколо трупи. Немає сил викинути мертвих за борт. Сьогодні перед сходом сонця померла на моїх руках бідна дівчина. Померла спокійно, з посмішкою на губах. А ввечері напередодні вона в маренні зі страхом говорила: «Боги мстять!..» Бочки із золотом — кому вони…»

Тут рукопис обривається.

Людерс закінчив читання, і всі сиділи якийсь час мовчки, під враженням почутої історії.

— Так, — нарешті сказав Людерс, — таких історій у мене ціла бібліотека. Я зібрав їх навряд чи не більше, аніж Слейтон.

— Я бачу, що ця історія схвилювала вас, — продовжував Людерс, звертаючись до Вівіани. — Якщо ви нічого проти не маєте, я запропоную вам маленьку екскурсію по Острову. Майже вся історія кораблебудування промайне перед вашими очима.

Усі охоче погодилися і піднялися вгору. Людерс неначе поспішав винагородити себе за багаторічне мовчання і говорив без угаву.

— Погляньте на цю водну поверхню, — говорив він, указуючи на безмежну гладінь океану. — Тихий і Атлантичний океани займають двісті п'ятдесят п'ять мільйонів квадратних кілометрів — удвічі більшу площу, ніж усі п'ять частин світу разом. Недаремно океан одвічно служив символом нескінченності, потужності, нескореної волі. Він невичерпний в своїй доброті і в гніві… Він нескінченно багато дає, але може і відібрати все — саме життя. Не дивно, що в давнину його обожнювали. Але і цей «бог» був переможений саме тоді, коли первісна людина, що впала у воду, випадково вхопилася за плаваючий стовбур дерева і переконалася, що цей стовбур тримає його на воді. З цієї миті починається історія підкорення океану — історія мореплавання. Надати шматку дерева найбільшої стійкості, навчитися керувати ним за бажанням — ось до чого зводився прогрес у галузі кораблебудування впродовж багатьох тисячоліть. У моєму «музеї» ви можете знайти багато таких первісних суден. Онде, між старим лінійним кораблем і маленьким пароплавчиком, ви бачите кілька колод, зв'язаних гілками. Пліт — це вже величезний крок вперед порівняно з простим, необробленим стовбуром дерева: пліт відрізняється більшою стійкістю і вантажопідйомністю… А там, недалеко від нього, високо задерла свого носа легка пірога. Але без весла і вітрила ці судна могли плисти тільки за течією. Стародавні єгиптяни, вавілоняни, фінікійці вже знали застосування весла та вітрила. На жаль, у моїй колекції існує велика прогалина. Я можу показати вам судна, які будувалися за вікопомних часів доісторичного життя людини і які абсолютно таким самим чином будуються досі на островах, населених дикими племенами; але я не знаходив тут ні єгипетських, ні грецьких суден. Обійдемо цей поважний парусник, і я покажу вам найстародавніше судно Острова Загиблих Кораблів.

Усі спустилися по містках і через хвилину зупинилися біля остова судна дивного вигляду.

— Ось полюбуйтеся, — сказав Людерс, протягуючи руку.

Просто перед Вівіаною знаходилося обличчя напівзвіра-наиівлюдини. Пташиний, ніс, величезні круглі незрячі очі, левовий оскал морди справляли сильне враження своєю грубою, але виразною красою. Обличчя було вирізьблене з дерева і прикріплене до загостреного носа вузького, довгого судна. Сонце, вітер і солоні хвилі майже зруйнували це фантастичне обличчя. Покрите тріщинами, як зморшками, воно здавалося так само давнім і загадковим, як сфінкс.

— Тисячу років дивиться це чудовисько на хвилі океану, — сказав Людерс, — і багато що могло б розказати нам, якби його дерев'яний язик міг говорити. Воно розповіло б нам про безстрашних людей півночі — вікінгів, — які на цьому вутлому суденці зважилися кинути виклик сивим просторам океану, їх уміщувалося не менше сімдесяти, цих сміливців. Вони веслували, а на допомогу веслам ставили чотирикутний ют і в передній частині судна — коротку