Читати книгу - "Лоліта"

руцi, i якимось чином вiн збив шкатулку з низького стiльчика при своєму крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок.

"Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ятаєте, як сказано в Кiплiнга: "Une femme est une femme, mais un caporal est une cigarette". Тепер бажано сiрникiв".

"Куїльтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете.

Загробне життя може стати, хто знає, вiчним станом пекельнiшого безумства.

Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з вами є".

Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки.

"Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або європеєць, або нiмецький бiженець. Як це отак сталось, що ви зi мною розмовляєте? Цей дiм — арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю наган в сусiднiй залцi".

Я направив дружка на носок його нiчної туфлi й натиснув гашетку.

Осiчка. Вiн подивився на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив нове страшне зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши, що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову.

"Ну, хто був правий?" сказав Куїльтi. "Вам би слiд бути обережним.

Дайте-но менi це, чорт забирай".

Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв, чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в моїй руцi була наче квола й незграбна.

"Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви забрали — " "Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував її вiд збоченого волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi! Розважальна поїздка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали знову дiвчиська? Годi — пiдемо, хляпнемо по чарочцi".

Я спитав, чи вiн волiє страту сидьма чи стоячи.

"Це треба обмiркувати. Мiж iншим — я припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодної насолоди вiд вашої Доллi. Хоч це сумно, та я, чи знаєте, iмпотент. Крiм того, я ж бо зробив їй чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад — " I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий i я без труду штурхнув його знову в крiсло.

Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав: "Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux".

"Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я драматург. Написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор п'ятдесяти двох успiшних сценарiїв. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi взятись за це. В iншiй кiмнатi є, здається, коцюба, дозвольте менi її принести, i з її допомогою ми дiстанемо ваше майно".

Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив, що дружок стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй. Ми катались по килиму, в обiймах, нiби двiйко безпомiчних дiтей. Вiн був голий пiд халатом, вiд нього тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе.

В надрукованому виглядi ця книжка читається, думаю, тiльки на початку двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'ятдесять рокiв, живи довго, моє кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову сцену в ковбойських фiльмах", якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних меблiв.

Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчiр'ям.

Усе зводилось до мовчазного борюкання двох лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло, обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало пихкати пiсля сутички.

Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому пошкодити — й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера спектаклю. З метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд — в тiй ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш.

"Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв пiдвестись).

"Нi" "Ваша ласка. Читати вголос?" "Так" "Поїхали. Ага, це у вiршах": "За те, що ти взяв грiшника на ґвалт.

За те, що взяв на ґвалт, За те, що взяв, За те, що взяв на ґвалт мою похибку...

"Ну, це, здається, добре. До бiса добре!" ... Коли Адамом голим я стояв Перед законом федеральним I всiма жалючими зiрками його — "Просто досконало!" "За те, що ти взяв це як зиск Цей грiх мiй, у той