Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Я сказав, ненадовго заходжу я до неї, на короткі хвилини. Так найкраще. Не мучу її. Нехай душа її остається свіжа. Тому між нами нема застою в почуванні. Хвилини ти не мають у собі ані забагато з тої смілої «поступовості», що вибігає іноді аж у грубу інтимність, ані старосвітської пересиченої нудьги, воно гарно, природно.

* * *

(З кінцем листопада).

Він похмурий, закутаний у мріях про зиму й сам почасти посніжений.

Я не бачив Нестора з місяць і зайшов оногди вечором до нього. Розуміється, здалека віщувало мені світло в його хаті, що він дома; там і найшов я його. Сидів, похилений над актами, закинувши на плечі якийсь плед, хоч у хаті було тепло, - і писав.

Я вступив, не застукавши, бо не хотів його полохати, і він оглянувся. Ми привіталися.

- Тобі холодно, що ти закинув на себе плед? - спитав я, а в душі сказав собі, що він не поправився з виду, а противно - змарнів більше ще. Очі сяли однаковим блиском, як від останнього часу, лиш на щоках червонілись цього вечора плями.

Працював запальчиво.

- Так, я змерз, - відповів він і, підсуваючи мені крісло недалеко себе, сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.

- Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кінця з своїм матеріалом, що його мусиш у себе набирати? Він усміхнувся їдко й здвигнув плечима.

- Де там! Ось поглянь, що переді мною накопичилось знов нового, - і вказав на величезний стос пожовклих актів перед собою.

- Що це? - спитав я.

- Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стільки, що заповнив би більше, як два мої столи. Але я знав, що щось буде, - додав, і його очі блиснули дивним блиском, наче усміхом.

- Зрозумів урешті, що тебе й твоє велике почуття обов'язку використовують твої настоятелі? - спитав я з обуренням. Він здержав мене за руку, мов я хотів комусь з тих згаданих заподіяти кривду.

- Не вони винні, а уряд, що використовує молоді сили надмірно, ощаджуючи тим кошти побільшення сил. Гадаєш, вони, ті «настоятелі», сидять самі з заложеними руками? В нас у моїм уряді - ні. Вір мені. А щодо мене, то я ступив у такий період, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то й цить. Це віднині в мене на столі, - додав, указуючи на акти. - А я мав уже овій стіл чистий, без рестанцій, [98] і віддавсь на хвильку мрії, що спічну й буду менше працювати ночами, скріплюсь. Займусь більше наукою, що обходить мою особистість у будучині. І коли я оце так сиджу й обчислюю в думках, коли остаточно зможу до посліднього свого іспиту ставитись.

Слухай, Богдане. - додав поважно, мов мав у слідуючій хвилі сповістити тайну, - спускається майже незамітною павутиною нараз переді мною на чистий папір невеликий павук. І став. «Омен», подумав я, і мені пригадалась. хвиля перед нашим виїздом у «Чортовий млин» цього літа. Тоді, спустився переді мною, також «омен», заколюючи муху й добре віщував. Ви бачили його всі. Ти, Маня й пані Міллер. Але лихою ознакою був він лише для мене. Так і нині. Побачивши його перед собою, я подумав, що оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий час, підмулить більше ще пошарпані сили, і я наново попаду, мов по шию в землю, в обов'язки буденщини.

- І що ж? - спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришеві з зацікавленням. З тої сторони, щоб вірив в «омени» («ознаки»), я не знав його. Він був тверезий, мудрий і ані містицизмові, ані іншим подібним рухам недоступний; а тепер, мов молода дівчина або старуха, маячив про «ознаки».

- І справді, - тягнув він з повагою дальше. - Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе «настоятель» і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два місяці позаду.

- Припадок, Несторе. - закинув я, усміхаючись.

- Припадок, - відповів він з огірченням, - але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями. [99]

- І ти прийняв наложену на тебе «задачу»? Він потакнув мовчки головою.

- Несторе! - кликнув я з явним гнівом. - Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх «мужицьких» поглядів.

- Не посмій! - обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.

- О, ви, аристократи! - сказав я з неописаною їдкістю в голосі. - Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов'язку. Ти хорий!

- Я хорий, - відповів він з ледяним супокоєм, - а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов'язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік [100] актів бере додому той «настоятель», скільки беруть мої товариші бюро, а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, - додав, - не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той «настоятель», щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.

- Ти божевільний! - не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.

- Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з «спочинку», застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, - додав, усміхаючись гірко, - я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.

- По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима - і вказав на груди.

- Тут щось є, Богдане, що не