Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Ви не бачили, що вони зробили з Голінь Ніїс.

— Я бачу більше, ніж ти думаєш, — сказав Дзян. — Але це не вихід. Цей шлях веде лише до темряви.

— Хіба може бути більша темрява? — розчаровано закричала вона. Її голос відлунював від печеристих стін. — Хіба може бути щось гірше за це? Навіть ви ризикнули, ви відкрили порожнечу…

— То була моя помилка, — з жалем промовив Дзян, немовби покарана дитина. — Мені не варто було цього робити. Я мав дозволити їм узяти Сінеґард.

— Не смійте, — просичала Жинь. — Ви відкрили порожнечу, впустили істот і втекли, сховавшись тут. А розбиратися з наслідками лишили нас. Коли ви перестанете бути таким довбаним боягузом? Від чого ви тікаєте?

Схоже, її слова зачепили Дзяна за живе.

— Легко бути сміливими. Важче розуміти, коли битися не варто. Я засвоїв цей урок.

— Майстре, будь ласка…

— Якщо ви вивільните це на муґенців, то гарантовано зробите так, що ця війна триватиме поколіннями, — сказав Дзян. — Ви не лише вщент випалите цілі провінції. Ви порвете саму матерію всесвіту. У цій горі поховано не людей, а богів. Вони ставитимуться до матеріального світу як до забавки. Вони сформують природу відповідно до своєї волі. Вивищуватимуть гори й повертатимуть річки. Вони перетворять світ смертних на такий же хаотичний потік первісних сил, як той, що населяє Пантеон. Але в Пантеоні боги врівноважені. Життя і смерть, світло і темрява — кожна з шістдесяти чотирьох божественних сутностей має свою протилежність. Приведіть богів у свій світ — і ця рівновага порушиться.

Коли Дзян договорив, у темряві задзвеніла важка тиша.

— Я зможу їх контролювати, — промовив Алтань, хоча навіть для Жинь він говорив невпевнено, немовби хлопчисько, який переконував себе, що вміє літати. — У тих тілах є люди. Боги не можуть вільно керувати ними. Я вже робив це зі своїми. Суні варто було замкнути тут багато років тому, але я приборкав його. Я можу вмовити його повернутися з божевілля.

— Ти таки здурів, — голос Дзяна був майже шепотом, у якому чулося стільки ж благоговіння, скільки й невіри. — Тебе засліплює власне бажання відплати. Нащо ти це робиш? — Дзян потягнувся й схопив Алтаня за плече. — Заради Імперії? З любові до країни? Що, Тренсиню? Яку історію ти собі розповів?

— Я хочу врятувати Нікань, — наполягав Алтань. Він повторив напруженим голосом, немовби намагався себе переконати. — Я хочу врятувати Нікань.

— Ні, не хочеш, — сказав Дзян. — Ти хочеш знищити муґенців.

— Це одне й те саме!

— Між цим є величезна різниця. У тому, що ти цього не бачиш, і криється причина, чому тобі це не до снаги. Твій патріотизм — це фарс. Ти прикрашаєш свій хрестовий похід моральними аргументами, коли правда в тому, що ти дозволиш мільйонам померти, якщо це означатиме, що ти отримаєш так звану справедливість. А саме це й станеться, якщо ти відкриєш Чулуу Корікх. І ти це знаєш, — сказав Дзян. — Але щоб утамувати твоє прагнення розплати, муситимуть заплатити не лише муґенці, а й усі, кому не пощастить утрапити в цю бурю божевілля. Хаос не вміє розрізняти, Тренсиню, і саме тому ця в’язниця задумувалася так, щоб її ніхто не зміг відчинити, — Дзян зітхнув. — Але звісно ж, тобі байдуже.

Якби Дзян ударив його в обличчя, Алтаня б це так не вразило.

— Тобі вже дуже давно на все начхати, — продовжив Дзян. Він жалів Алтаня. — Ти зламаний. Ти — вже не ти.

— Я намагаюся врятувати свою країну, — відсторонено повторював Алтань. — А ви боягуз.

— Я боюся, — визнав Дзян. — Та лише тому, що починаю згадувати, ким колись був. Не йди цим шляхом. Твоя країна зотліла. Ти не повернеш її кров’ю.

Алтань витріщився на нього, не здатний відповісти. Дзян схилив голову набік.

— Ірдзях знав, чи не так?

Алтань швидко закліпав. Його обличчям ковзнув страх.

— Що? Ірдзях не… Ірдзях би ніколи…

— О, він знав, — зітхнув Дзян. — Мусив знати. Дадзі мала б йому сказати, Дадзі бачила те, чого не бачив я, Дадзі простежила за тим, щоб Ірдзях знав, як стримати твій гнів.

Спантеличена, Жинь переводила погляд з Дзяна на Алтаня й назад. Кров відлила від Алтаневого обличчя, його риси викривила лють.

— Та як ви смієте… як ви смієте заявляти…

— Це моя провина, — сказав Дзян. — Я мусив докласти більше зусиль, щоб тобі допомогти.

Алтанів голос надломився.

— Мені не треба було допомагати.

— Допомога тобі була потрібна понад усе, — сумно промовив Дзян. — Мені так шкода. Я мав боротися за те, щоб тебе врятувати. Ти був наляканим хлопчиком, а вони перетворили тебе на зброю. А тепер… тепер ти втрачений. А вона ні. Її ще можна врятувати. Не спалюй її собою.

Вони обоє глянули на Жинь.

Вона дивилася кудись між ними. Тож тепер їй доведеться обирати. Обидва шляхи, які відкрилися перед нею, були зрозумілі. Алтань або Дзян. Командир або майстер. Перемога та помста або… Або що там Дзян їй обіцяв.

Але що він бодай колись їй обіцяв? Лише мудрість. Лише розуміння. Просвітлення. Та це означало ще більше пересторог, жалюгідних виправдань, щоб тримати її подалі від використання сили, яка, вона це знала, їй доступна.

— Я вчив тебе кращого, — Дзян поклав руку їй на плече. Він говорив так, немовби благав. — Хіба ж ні? Жинь?

Він міг допомогти їм. Міг зупинити різанину в Ґолінь Ніїс. Міг урятувати Неджу.

Але Дзян ховався. Він був потрібен своїй країні, але втік, аби сховатися тут, навіть не подумавши про те, що залишив позаду.

Він покинув її.

Навіть не попрощався.

А от Алтань… Алтань її не зраджував.

Алтань словесно ображав її й бив, але вірив у її силу. Алтань лише хотів зробити її сильнішою.

— Вибачте, пане, — сказала вона. — Але я виконую наказ.

Дзян видихнув, і його рука зісковзнула з її плеча. Як і завжди під його поглядом, вона почувалася так, ніби їй бракувало повітря, ніби він бачив наскрізь кожнісіньку її частинку. Він оцінював її тими блідими очима — і вона не виправдала його сподівань.

І навіть попри те, що Жинь зробила свій вибір, його розчарування було для неї нестерпним. Дівчина відвернулася.

— Ні, це ти мені вибач, — сказав Дзян. — Мені так прикро. Я намагався тебе застерегти.

Він відступив назад на руїни постаменту. Заплющив очі.

— Майстре, будь ласка.

Він почав щось наспівувати. Розбите каміння біля його ніг ворухнулося, немов рідина, знову набуваючи форми гладенького неушкодженого постаменту, який повільно відбудовувався знизу догори.

Жинь кинулася вперед.

— Майстре!

Але Дзян був спокійний, мовчазний. А потім камінь повністю закрив його обличчя.

— Він помиляється. — Алтанів голос тремтів, і Жинь не знала, від страху чи від люті. — Це не тому, що я… Я не… Він нам не потрібен. Ми розбудимо інших. Вони битимуться за мене. А ти… ти битимешся за мене, правда? Жинь?

— Звісно, битимуся, — прошепотіла вона, але Алтань уже ламав тризубом наступний постамент, б’ючи металом знову і знову в неприхованому відчаї.

— Прокидайся, — закричав він, його голос надломився. — Прокидайся. Ну ж бо…

Певно, у цьому постаменті був Фейлень — божевільний, смертоносний шаман. Це мало б їх насторожити, але, здається,