Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Знаєш, я б охоче зазирнув до тієї лабораторії на станції і поглянув на решту капсул, бо щось у всій цій історії не сходиться... Підеш зі мною?

— Що саме не сходиться? — запитав Тео.

— Це — нестандартна капсула. Якщо решта на станції такі самі, то... можливо, вас вивезли ДО зачистки.

— Щоб заховати?

— Можливо. Зазирнемо на станцію?

— Так. Я теж планував туди потрапити після поїздки до контрабандистів, але все пішло не так, як планувалося...

— Отже, домовилися, — Мілан посміхнувся. — Тоді берімо планшети, цю штуку й летимо на ферму. Сподіваюся, Діоніс надасть нам прихисток на цю ніч.

— Я гадав, що ми полетимо до Лялечки.

— Потім до Лялечки, але ж ми не говоритимемо з нею до ранку? Варто подумати про спальні місця заздалегідь. Я, знаєш, балуваний, люблю комфорт.

 

Діоніс, прочинивши двері, здивовано поглянув на неочікуваних нічних гостей.

— А що ви тут робите?

— Ти не радий нас бачити? — посміхнувся Мілан.

— Я нещодавно говорив з твоєю мамою, і вона не казала, що ти будеш...

— Буду вдячний, якщо і ти не скажеш їй про наш візит. Ми тут інкогніто, — Мілан багатозначно звів брови і прошмигнув повз Діоніса всередину модульного будинку.

— Щось сталося? — він впустив Тео і, зачинивши двері, пішов слідом за ними до вітальні, у якій на диванах сиділо ще двоє чоловіків із церкви, котрі підвелися й привіталися поклонами.

— Крім запланованого примусового виселення Річкового порту — нічого значущого. О, а що то в тебе на щоці? — Мілан підійшов до Діоніса й торкнувся круглого синця.

— Коза вкусила, — зітхнув Діоніс, накривши долонею травмоване місце.

— Нова темпераментна подружка? — саркастично уточнив Мілан.

— Ні. Справжня коза.

— Ага, ага, розказуй, — шкірився той далі.

— Можеш піти в господарський блок і познайомитися особисто, вони нас сьогодні всіх перекусали, поки ми їх подоїли, — обурився Діоніс. — Одна — ще нічого, а друга — жах ходячий.

Тео опустив голову, аби приховати посмішку: Маріїні слова про норовливих кіз отримали неочікуване наочне підтвердження.

— Гм... Цікаві у вас тут розваги, нічого не скажеш, — гмикнув Мілан.

— Долучайся.

— Ні, дякую. Утримаюся.

— То чому ви тут?

— Є справа. Ми зараз у Дельту, потім сюди до вас, переночуємо, і вранці полетимо на недобудовану атомну станцію. Якщо хтось із вас захоче скласти нам компанію — будемо раді.

— А що на станції? — запитав один із чоловіків.

— Виявилося, там була лабораторія з піддослідними «Синтезу», яку сім років тому хтось знищив. Вижив лише Тео, — Мілан кивнув на нього, і всі чоловіки витріщилися на його татуйовану щоку.

— І що ми там шукатимемо, якщо лабораторії вже нема?

— Будь-яку зачіпку, яка дозволить зрозуміти, хто там діяв і як вивіз туди шістнадцять капсул.

— Аж шістнадцять? Так багато? — здивувався Діоніс.

— Так. Підготуйте спорядження, а ми поки що в Дельту. Коли повернемося — не знаємо, тому лишіть незамкнені двері.

— Добре, але в нас лише один вільний диван. Ми вирішили спати у вітальні, щоб не займати дитячих кімнат, — Діоніс озирнувся на диван у кутку.

— Пропонуєш нам із Тео моститися на ньому вдвох? — Мілан також поглянув на диван.

— Нема потреби. Я ляжу в теплиці, мені там більше подобається, — заспокоїв його Тео.

— О, дякую.

— Нема за що. Поїхали, доки Уна не зачинила бар.

 

Вони встигли до закриття «Кабанячої голови».

— Тео? Привіт, — усміхнулася Уна з-за барної стійки.

— Привіт. Познайомся, це Мілан. Мілан, це Уна, Аянова дружина.

— Радий знайомству, — той шанобливо вклонився.

— Навзаєм. А Аян з вами не приїхав? — запитала, про всяк випадок зазирнувши їм за спини.

— Гадаю, він повернеться за кілька днів. Річ у тім, що в Річковому порту трапилися деякі події... — Тео глипнув на неї спідлоба.

— Слухаю...

Він коротко розповів їй про все, що трапилося в яру з караваном і тетраедрами, про допомогу церковників, про Дениса і Марту. Про свої стосунки з останньою чемно промовчав. Уна, вислухавши його, мовчки налила собі в склянку настоянку і спорожнила її одним ковтком.

— Сподіваюся, і з Денисом, і з Мартою все буде добре, — додала вона після паузи.

— Я теж.

— Але чому ви прилетіли сюди?

— У нас є кілька питань до Лялечки і... хотілося б поглянути на зруйновану лабораторію, — відповів Мілан замість Тео.

— Лялечка пішла до Рози. Можливо, лишиться в неї до ранку, бо та останні дні погано себе почуває. А лабораторія вам навіщо?

— Хочемо дещо перевірити, але для цього нам потрібно знати її точне місце розташування.

— Там все просто: побачите провалену дорогу на під’їзді зі східного боку до станції — вона прямо під нею. Не проминете.

— Дякую, — Мілан вклонився, склавши руки на грудях.

— Так, дякую, Уно. Вибач, що рознервували тебе, — Тео підвівся, — ми до Рози.

— Не ти причина всього цього, — зітхнула Уна. — Успіху вам, хлопці.

— Дякую.

— Роза далеко живе? — запитав Мілан, коли вони вийшли з бару.

— Ні.

 

Мілан не наважився залітати в арку двору, зупинив машину на вулиці. Тео вийшов першим і поспішив до скляних дверей Розиної квартири. Всередині панували темінь і тиша. Він тихенько постукав і прислухався — жодного руху, аж раптом з того боку дверей спалахнула блакитна підсвітка Лялечки, яка, як виявилося, стояла одразу за шторою. Від несподіванки Тео смикнувся й відступив на крок.

Клацнув дверний замок, двері відчинилися.

— Роза відпочиває і не приймає гостей, — офіційно сказала Лялечка, закриваючи собою весь прохід.

— Добре, а ти приймаєш? — усміхнувся Тео.

— Можливо.

— Я дуже... дуже радий тебе бачити, — він підійшов і обійняв її металеву фігуру. Тео не бачив, як у її очах замерехтіли різнобарвні вогники збентеження. Відчув тільки, як вона притулилася щокою до його голови. — Здається, Лялечко, без тебе я наробив купу дурниць...