Читати книгу - "Салимове Лігво"

Синя крейда, — задумливо промовив Метт.

— Якась школа, — сказав Бен. — Напевне, так.

— Не старша школа, — сказав Метт. — Нам все постачає «Деннісон і Компанія» з Портленда. Вони постачають тільки білу і жовту. Ця крейда в мене роками під нігтями і на піджаках.

— Уроки малювання? — спитав Бен.

— Ні, в старшій школі тільки графіка. Вони використовують чорнило, а не крейду. Марку, ти певен, що то була…

— Крейда, — сказав хлопчик, киваючи.

— Я припускаю, що хтось із викладачів точних наук використовує різних кольорів крейду, але де можна сховатися в старшій школі? Ви ж бачили, там все на одному поверсі, цілком під склом. Люди до підсобок ходять по знаряддя туди-сюди весь день. Те саме стосується бойлерної.

— За лаштунками сцени?

Метт знизав плечима.

— Там досить темно. Але якщо замість мене театральну студію взялася вести місіс Роден — після одного чудернацького японського науково-фантастичного фільму учні прозвали її Родан[283] — у тій місцині весь час вельми інтенсивний рух. Для нього це був би страшний ризик.

— А як щодо інших шкіл? Там у молодших класах мусять навчати малювання. І я б заклався на сотню доларів, що різнокольорова крейда належить до тих речей, які вони мають напохваті.

Метт сказав:

— Початкова школа на Стенлі-стріт була побудована за гроші з того ж кредиту, що й старша. Вона також модерністична, заповнена по вінця і вся на одному поверсі. Багато скла, великі вікна, щоб було більше сонця. Зовсім не того типу будівля, у якій би схотів спочивати наш об’єкт. Вони люблять старі будівлі, повні традицій, темні, занехаяні, як…

— Як школа на Брок-стріт, — підказав Марк.

— Так, — подивився Метт на Бена. — Школа на Брок-стріт — це дерев’яна каркасна будівля, три поверхи і підвал, споруджена приблизно в той самий час, що й Дім Марстена. Коли на голосування ставився шкільний кредит, у місті точилося чимало розмов, що ця школа пожежонебезпечна. Це одна з причин, чому ухвалили наш кредит. Роки за два чи три до того сталася пожежа в одній школі в Нью-Гемпширі…

— Я пам’ятаю, — сказав Джиммі. — У Кобз-Феррі це було, чи не так?

— Так. Троє дітей згоріли на смерть.

— Школу на Брок-стріт досі використовують? — запитав Бен.

— Тільки перший поверх. Класи з першого по четвертий. Цілком цю споруду мусять вивести з експлуатації за два роки, коли зведуть прибудову до школи на Стенлі-стріт.

— Чи є там місце для Барлоу, щоби сховатися?

— Гадаю, що так, — сказав Метт, вагаючись. — На другому й третьому поверхах повно порожніх класних кімнат. Вікна там давно позабивані дошками, оскільки чимало дітей кидали в них камінням.

— Тоді це там, — сказав Бен. — Має бути там.

— Схоже на те, — визнав Метт. І тепер він виглядав по-справжньому важко втомленим. — Але це здається надто простим. Занадто очевидним.

— Синя крейда, — пробурмотів Джиммі. Очі його блукали десь далеко.

— Я не знаю, — промовив Метт якимсь відсутнім тоном. — Я просто не знаю.

Джиммі розкрив свій чорний саквояж і дістав маленький флакончик з пігулками.

— Дві оцих, запити водою, — сказав він. — Зараз же.

— Ні. Надто багато всього ще треба збагнути. Надто багато всього…

— Надто великий ризик для нас втратити вас, — твердо сказав Бен. — Якщо отець Каллаген дійсно пропав, ви тепер найважливіший серед усіх нас. Робіть, як він каже.

Марк приніс із ванної склянку води, і Метт явно неохоче підкорився.

Було вже чверть по десятій.

Тиша запала в палаті. Бен думав, що Метт виглядає страхітливо старим, страхітливо зношеним. Його сиве волосся здавалося поріділим, змізернілим, і все його пристрасне життя, здавалося, відбилося на його обличчі протягом якихось кількох днів. У певнім сенсі це логічно, подумав Бен, що, коли лихо зрештою спіткало його — і то велике лихо — воно мусило прийти у такій похмурій, потойбічно фантастичній формі. Все свідоме життя підготувало його до того, щоби поратися із символічним злом, яке вистрибувало на світло під лампою для читання і зникало на світанку.

— Він мене непокоїть, — стиха промовив Джиммі.

— Я думав, що цей серцевий напад був помірним, — сказав Бен. — Не справжнім інфарктом зовсім.

— То була помірна оклюзія. Але наступна помірною не буде. Вона буде повною. Ця справа, якщо вона швидко не закінчиться, його вб’є. — Джиммі взяв руку Метта і лагідно, з любов’ю намацав його пульс. — Що було б трагічним, — завершив він.

Вони чатували біля його ліжка, засинаючи і вартуючи по черзі. Метт безпробудно проспав усю ніч, а Барлоу з візитом не з’явився. Він мав справи деінде.

  26

Міс Куґан читала у «Житейських сповідях» історію «Я намагалася задушити наше немовля», коли відчинилися двері і ввійшов її перший клієнт цього вечора.

Іще ніколи в неї не було такого млявого вечора. Навіть Руті Кроккет зі своїми подружками не зайшла на содову за стійкою — не те щоби міс Куґан журилася за тією зграєю — і Лоретта Старчер не завітала по «Нью-Йорк Таймз». Газета досі лежала під шинквасом, акуратно складена. Лоретта була єдиною особою в Єрусалимовому Лігві, яка купувала «Таймз» (саме так вона вимовляла цю назву, ніби визначаючи її курсивом) регулярно. І наступного дня викладала її в читацькому залі.

Містер Лебрі також не повернувся з вечері, хоча в цьому нічого надзвичайного не було. Містер Лебрі був удівцем з великим будинком аж ген там на Шкільному пагорбі, біля Ґріффенів, і міс Куґан чудово знала, що вечеряти він їздить не додому. Він їздив до Делла попити пива і поїсти гамбургерів. Якщо його не буде до одинадцятої (а зараз уже за чверть одинадцята), вона візьме ключ у шухлядці каси і замкне заклад сама. І це також буде не вперше. Але вони разом утраплять у халепу, якщо прийде хтось, кому терміново потрібні будуть ліки.

Інколи вона сумувала за тим людським стовпищем після кіносеансу, яке починалося приблизно о цій годині до того, як знесли старий «Нордик», що стояв через дорогу, — люди замовляли морозиво з содовою, і фрапе, і солодове молоко, парочки на побаченні трималися за руки і балакали про домашні завдання. Тоді було важкувато, але тоді була й порядність. Ті діти не були як Руті Кроккет і її зграя, які хихотять і виставляють напоказ свої бюсти і носять джинси такі тісні, що видно обриси їхніх трусиків — якщо вони їх взагалі одягають. Реальність її почуттів до тих давніх клієнтів (які, хоча вона це забула, її так само дратували) затуманювала ностальгія, тож коли відчинилися двері, вона схвильовано скинула очі, неначе там мусив бути хтось із випускників 1964-го зі своєю дівчиною, які прагнуть санде з шоколадною помадкою і додатковими порціями горішків.

Але це був чоловік, хтось, кого вона знала, але не могла згадати звідки. Коли він поніс свою валізку до стійки, щось у його ході чи в порухах голови підказало їй, хто це.

— Отець Каллаген, — промовила вона, нездатна прибрати здивування зі свого голосу.

Вона ніколи раніше не бачила його не в священницькому одязі. Зараз він був одягнений у прості темні штани і сорочку з шамбрей-батисту, як звичайний фабричний робітник.

Раптом вона злякалась. Одяг на ньому був