Читати книгу - "Привид"

39

Троє очей дивилися на Трульса Бернтсена. Двоє зі світло-блакитною, промитою алкоголем райдужною оболонкою. І кругле, чорне, яке було дулом його власного пістолета «Steyr». Чоловік, що тримав пістолет, скоріше лежав, аніж сидів у кріслі, випроставши на килим свої довгі ноги. Хрипким голосом він сказав:

— Розкажи мені, Бернтсене. Розкажи про Дубая.

Трульс двічі кахикнув. Чорт, горло пересохло.

— Якось вночі мені подзвонили в двері. Я взяв переговорний пристрій, і незнайомий голос сказав, що хотів би зі мною переговорити. Спочатку я не хотів його впускати, але він назвав одне ім’я… і… ну…

Трульс Бернтсен підпер свою масивну щелепу великим і вказівним пальцями.

Його співрозмовник мовчки чекав.

— Був один прикрий інцидент, про котрий, як я гадав, не знав ніхто.

— А конкретно?

— Та один затриманий. Його треба було навчити гарних манер. Я не думав, що хтось знав, що то саме я… вчив його.

— Було завдано фізичних травм?

— Батьки хотіли подати до суду, але хлопець не зміг упізнати мене серед кількох вишикуваних перед ним співробітників. Напевне, я пошкодив йому оптичний нерв. Що ж, нема лиха без добра, еге ж? — Трульс нервово розсміявся своїм схожим на гарчання сміхом, а потім швидко замовк. — А отой чоловік, що стояв у мене під дверима, він про це знав. Сказав, що я маю певний талант залишатися непоміченим і виходити сухим із води і що він готовий платити такому чоловікові, як я. Він розмовляв норвезькою, але з легким акцентом. Усе, що він мені казав, звучало досить солідно й пристойно. Тому я впустив його.

— До тебе приходив Дубай?

— Так. Він був сам. Старий в елегантному, але старомодному костюмі. Жилетка. Капелюх та рукавички. Сказав, що йому від мене треба. І що за це платитиме. Дуже обережний тип. Сказав, що більше не хотів би зустрічатися тет-а-тет; жодних телефонних дзвінків, листів електронною поштою — нічого з того, що можна відстежити. І це мене влаштовувало цілком і повністю.

— Як ви організовували роботу?

— Робочі завдання писалися на надгробку. Він пояснив мені, де той надгробок.

— І де ж?

— На цвинтарі Гамлебюен. Там я і гроші отримував.

— Розкажи мені про Дубая. Хто він?

Трульс Бернтсен втупився перед собою поглядом, намагаючись зважити всі плюси й мінуси непростого рівняння. І наслідки.

— Чого ти чекаєш, Бернтсене? Ти ж казав, що можеш розповісти мені про Дубая все.

— А ти усвідомлюєш, чим я ризикую, розповідаючи…

— Коли я тебе бачив минулого разу, двоє дубайських хлопців намагалися нашпигувати тебе свинцем. Тому навіть і без пістолета, який зараз націлений на тебе, ти вже опинився у глибокій дупі, Бернтсене. Кажи — хто він?

Очі Харрі Холе всвердлилися в нього. Трульсу здалося, що він бачить його наскрізь. А тут іще ударник пістолета знову почав підніматися догори, значно спрощуючи рівняння, яке перед ним постало.

— Добре, добре, — сказав Бернтсен, піднімаючи руки долонями догори. — Його звуть не Дубай. Його прозвали так через те, що його товкачі носять футболки з рекламою авіалінії, яка здійснює рейси у ті краї. В Аравію.

— Маєш десять секунд, щоби повідомити мені те, до чого я не здогадався сам.

— Стривай, стривай, я ж до того й веду! Його звуть Рудольф Асаєв. Він — росіянин, його батьки були дисидентами-інтелігентами і політичними біженцями — принаймні так він заявив на суді. Він жив у багатьох країнах і розмовляє багатьма мовами — приблизно сімома. Прибув до Норвегії в сімдесятих і у торгівлі гашишем був одним з першопрохідців, якщо так можна висловитися. Він сидів тишком-нишком, не висовуючись, але в 1980-х роках його здав один зі своїх. У ті часи за ввезення й продаж наркотиків давали такий самий тюремний термін, як і за державну зраду. Тому йому випала довга відсидка. Після звільнення він перебрався до Швеції, де переключився на героїн.

— Термін ув’язнення майже той самий, але коефіцієнт прибутку значно вищий.

— Однозначно. В Готенбурзі він створив нову мережу, але після того, як убили одного таємного агента поліції, йому довелося піти у підпілля. До Осло він повернувся близько двох років тому.

— І він сам тобі про це розповів?

— Та ні, все це я розкопав самотужки.

— Та невже? Як? Мені здавалося, що той чоловік — наче привид якийсь і про нього ніхто нічого не знає.

Трульс Бернтсен опустив погляд на свої руки. Потім підняв очі на Харрі. Ледь втримався від самовдоволеної посмішки. Бо саме про це він уже давно хотів кому-небудь похвалитися. Про те, як йому вдалося надурити самого Дубая. Але похвалитися було нікому. Трульс облизав пересохлі губи.

— Він сидів у кріслі, поклавши руки на підлокітники, там, де зараз сидиш ти.

— Ну і що?

— Рукав його трохи відкотився, і між його рукавичкою та рукавом піджака утворилася прогалина. І я побачив, що він мав якісь білі шрами. Ну, такі, що бувають тоді, коли видаляють татуювання. І коли я побачив ті шрами на його зап’ясті, то подумав, що…

— …що він сидів у тюрмі. А рукавички він носив для того, щоби не залишати відбитків пальців, які можна буде потім звірити з реєстром.

Трульс кивнув. Треба віддати Холе належне: він швидко метикує.

— Саме так. Коли я погодився на його умови, він трохи розслабився і, напевне, втратив пильність. Коли ми своїм рукостисканням скріпляли нашу угоду, він зняв одну рукавичку, і мені опісля вдалося зняти зі своєї долоні більш-менш пристойні відбитки пальців. І комп’ютер швидко знайшов у реєстрі відповідник.

— Рудольф Асаєв. Дубай. А як він примудрився так довго тримати в таємниці свою особу?

Трульс Бернтсен знизав плечима.

— Ми в Оргкримі стикаємося з цим постійно. Є одна річ, яка відрізняє панів Великих Цабе, які не попадаються, від тих, хто попадається: нечисленність організації. Обмаль зв’язків. Вкрай обмежене коло надійних помічників. Ті королі дурману, які впевнені, що особисту безпеку слід підкріплювати цілою армією охоронців, завжди попадаються. Бо завжди знайдеться якийсь зрадливий слуга, якийсь внутрішній конкурент, що прагне зайняти його місце, або стукач, що бажає зменшити собі термін ув’язнення.

— І ти бачив його лише один раз, отут?

— Була ще одна зустріч. У «Сторожовій Вежі». Гадаю, що то був він. Він побачив мене, розвернувся на порозі і пішов геть.

— Отже, є якась доля правди в чутках про те, що він літає по місту, наче привид?

— Хтозна.

— А що ти робив у «Сторожовій Вежі»?

— Хто, я?

— Полісменам заборонено там працювати.

— Там працює нова дівчина.

— Гм. Мартіна?

— А ти її знаєш?

— Це