Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

континенті (деінде у світі вона і не припиняла бути улюбленим способом розв’язання конфліктів). Якби почалася війна, величезний ядерний арсенал супердержав, безперечно, призвів би до неймовірної катастрофи, а отже, війну могла спричинити тільки чиясь помилка. У такому випадку європейці були б дуже мало на що здатні, щоб пом’якшити її наслідки.

Таке бачення поділяли не всі. Серед меншості ті самі спостереження сприяли створенню рухів, які закликали до термінового ядерного роззброєння. Кампанія за ядерне роззброєння в Британії розпочалася в Лондоні 17 лютого 1958 року. Від самого початку вона безпосередньо відображала довгу традицію інакомислення британської радикальної політики: більшість її прихильників мали освіту, були ліваками й поділяли ідеї ненасильства, а їхні вимоги були спрямовані насамперед до їхнього власного уряду, а не росіян чи американців (обидві головні партії в Британії були переконані в потребі власного британського ядерного запобіжника, хоча наприкінці 1950-х років стало зрозуміло, що без американських ракет і підводних човнів британська бомба ніколи не зможе вразити ціль).

На піку свого піднесення, у 1962 році, Кампанія спромоглася мобілізувати 150 тисяч прихильників на участь у щорічному марші протесту до Центру атомної промисловості в Олдермастоні. Але британська кампанія, подібно до аналогічних рухів за роззброєння в Західній Німеччині та країнах Бенілюксу, зійшла нанівець у шістдесятих. Після підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї антиядерні активісти втратили актуальність; було дедалі складніше бодай трохи правдоподібно стверджувати, що Європі загрожує неминуче знищення, а нові теми витіснили роззброєння з програм радикалів. Навіть у Радянському Союзі ядерний фізик-дисидент Андрій Сахаров став менше непокоїтися через ризик неминучого ядерного голокосту й переключився, за його висловлюванням, «зі світових проблем на захист окремих людей».

Поза всяким сумнівом, більшість західних європейців, коли вони взагалі про це замислювались, підтримували ядерне роззброєння: опитування, проведені в 1963 році, показали, що італійці, зокрема, схвалюють ліквідацію ядерної зброї. Французи були дещо менш одностайні, тоді як думки німців і британців розділилися, хоча в обох випадках переважала чітка антиядерна більшість. Однак, на відміну від палких дискусій щодо роззброєння в 1920-х та на початку 1930-х років, ядерні питання в Європі збурювали людей не так сильно. Вони були надто абстрактними. Лише британці й (номінально) французи мали ядерну зброю, а серед усіх інших тільки меншість серед західнонімецького політичного істеблішменту прагнула її отримати.

Італійці, данці й нідерландці час від часу непокоїлися щодо присутності американських баз на своїй території, що наражало їх на небезпеку в разі війни. Але зброя, яка була джерелом занепокоєння, належала супердержавам; а більшість європейців цілком резонно дійшли висновку, що вони ніяк не можуть вплинути на рішення, ухвалювані в Москві та Вашингтоні. Щойно безпосередня загроза ядерної війни залишилася в минулому, через загострену ідеологізованість американської риторики часів «холодної війни» багато хто в Західній Європі навіть спромігся сказати собі, що робить Сполученим Штатам послугу, дозволяючи себе захищати. Тож замість того, щоб так чи інакше долучатися до дискусій стосовно роззброєння, вони дбали про свої власні домівки.

Найнезвичайнішим на європейській політичній арені 1950-х років були не ті зміни, що відбувалися, а ті, які не відбувалися. Відновлення самоврядних демократичних держав у післявоєнній Європі, які не мали ані засобів, ані бажання воювати і на чолі яких стояли літні мужі часто з політичним (неофіційним) кредо «Ніяких експериментів!», — було чимсь неочікуваним. Політична температура Західної Європи, попри поширені очікування, знизилася проти гарячкових піків попередніх сорока років. Трагедії та поневіряння нещодавнього минулого все ще були свіжі в пам’яті людей, тож більшість європейців з полегшенням відмовились від політики масової мобілізації. Урядування й отримання послуг прийшли на зміну революційним надіям та відчайдушним економічним настроям як головна турбота виборців (до складу яких багато де вперше увійшли жінки): уряди та політичні партії діяли відповідно.

Особливо разючі зміни відбувалися в Італії. На відміну від інших європейських держав Середземномор’я — Португалії, Іспанії та Греції, Італія спромоглася стати нехай не ідеальною, але демократією, та залишалася нею впродовж післявоєнних десятиліть. Це стало чималим здобутком. Італія була глибоко розділеною країною. Насправді навіть її існування як держави довгий час було суперечливим питанням — і залишилося таким у подальші роки. Дослідження початку 1950-х років з’ясували, що лише італійською спілкувався менш ніж кожен п’ятий дорослий італієць: багато італійців продовжували асоціювати себе насамперед зі своєю місцевістю чи регіоном та здебільшого послуговувалися своїм діалектом або розмовним варіантом італійської. Це особливо стосувалося тих людей, які не мали завершеної шкільної освіти, а вони становили абсолютну більшість населення.

Відсталість Південної Італії, регіону Меццоджорно, була сумновідомою. Нормана Льюїса, офіцера британської армії, тимчасово розквартированого в Неаполі, особливо вразили повсюдні неаполітанські водоноси, «які були майже точними копіями своїх попередників, зображених на фресках Помпеї»[180]. Карло Леві, лікар з П’ємонту, висланий Муссоліні в покарання за участь в Опорі, закарбував схожі спостереження в мемуарах «Христос зупинився в Еболі» (уперше виданих у 1945 році) — класичному зображенні життя у віддаленому селищі на голих нагір’ях Південної Італії. Але Південь був не лише незмінним, а й бідним. Парламентський запит 1954 року виявив, що 85% найбідніших сімей Італії жили південніше Рима. Селянин в Апулії, на південному сході Італії, міг очікувати в найкращому разі отримати половину платні такого самого селянина з провінції Ломбардія. Якщо за середній дохід на душу населення в Італії в той рік узяти 100, то для П’ємонту, заможної області на північному заході Італії, відповідником було б 174; а в Калабрії, на далекому півдні, — тільки 52.

Війна ще більше загострила історичну розділеність Італії: тимчасом як Північ, починаючи з вересня 1943 року, прожила близько двох років за німецького урядування й політичного опору, після чого її радикалізовані міста окупували армії союзників, південь Італії фактично опинився поза межами воєнних дій. Таким чином, соціальні й адміністративні структури в Меццоджорно, залишені фашистами, пережили неушкодженими безкровний переворот, коли на місці Муссоліні опинився один із його генералів. Відтепер до давніх політичних й економічних відмінностей між Північною та Південною Італією додалися разюче різні спогади про війну.

Через поразку післявоєнної аграрної реформи італійські уряди були змушені знайти новий підхід до проблематичного «Південного питання». У серпні 1950 року італійський парламент заснував Cassa per il Mezzogiorno — «Південний фонд», через який збіднілий Південь мав отримувати державну допомогу. Сама по собі ідея була не нова — спроби Рима боротися з бідністю та безнадійністю Півдня починалися щонайменше з реформаторських урядів Джованні Джолітті на початку ХХ століття. Але попередні зусилля давали мало плодів, а найефективнішим рішенням проблем південних італійців, так само як