Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

до вас тільки одна умова! Я   наполягаю,    щоб ви не пошкодили жодного з наших виставкових експонатів. Особливо з серії «Пори року».  

— «Пори року»? Ви маєте на увазі оте ганчір’яне дерево у вестибюлі?  

— Це не просто «дерево», а «Осінь» — робота уславленого митця-інсталятора Ґустава Крампа. Ви знаєте, що кожен листочок, кожну лусочку кори він приклеював власноручно? На цю роботу він витратив цілий період своєї творчості, й вона дуже-дуже дорога! Я просто   не дозволю    вам зруйнувати цей твір!  

— Звичайно, ми будемо вкрай обережні, — трохи помовчавши, відповів Локвуд.  

— У нашому магазині все налагоджено, — провадив пан  

Ейкмер. — Усе по своїх місцях. — Ніби на підтвердження цих слів він поправив дві ручки, що лежали на столі поряд із прес- пап'є. — І прошу вас не заважати моїм працівникам виконувати їхні обов'язки.  

— Що ви! Будьте певні, ми з належною повагою поставимось до вашого закладу. Правда?  

Ми кивнули. Джордж нахилився до мене й прошепотів:  

—Люсі. коли ми підемо вниз, нагадай мені, щоб я висякався в цю «Осінь».  

— Ще одне запитання. — сказав Локвуд. коли ми вже обернулися до виходу. — Ви кажете, що небезпечних Гостей у вас немає. Навіщо ж тоді вашим працівникам носити срібні брошки?  

— Бо тут теж можуть з'явитися привиди. А де вони тепер   не з'являються? —    кінчик хусточки в Ейкмеровій кишені вистромився вперед, ніби вказуючи нам на двері. — Проте мої співробітники захищені як слід. Мій принцип простий: не лови ґав. працюй тільки вдень, носи срібло — і ніхто тебе не потривожить.  

   

Насправді, одначе, тут не все було так чудово, як хвалився адміністратор.  

— Зранку ніби все гаразд, — розповів нам продавець із відділу чоловічого одягу. — І надвечір теж. поки у вікнах сонячно. А от полудень я не люблю. Ніби й на вулиці тоді ясно, а в нас тут затінок. І повітря стає таке важке, густе... Пахне ніби картоном і пластиковим упакуванням, що лежать у нас у підвалі. Ми знімаємо їх із нового одягу.  

— Неприємний запах? — поцікавився Локвуд.  

— Як вам сказати... Трохи важкий, але терпіти можна...  

— Я взагалі нічого не помічаю, коли заклопотана, — сказала молоденька продавчиня з відділу косметики. — Коли трапляється перерва, тоді   я    звичайно вибігаю надвір. Побалакати зі швейцаром чи просто ковтнути свіжого повітря.  

— Навіщо? — запитала я. — Чому вас так тягне надвір?  

— Тут повітря якесь гнітюче. Важке. У нас. мабуть, погано працюють кондиціонери...  

Чотири інші продавці, що працювали на різних поверхах, теж поскаржились на важке повітря в будівлі й так само вважали, що в магазині зіпсовані кондиціонери. Несподівану річ повідомила нам панна Дейдре Перкінс — п'ятдесятип'яти- річна продавчиня з відділу шкіряних виробів, висока, тонкогуба. вбрана в сувору чорну сукню.  

— Якщо тут є Гість, — сказала вона. — ви знайдете його на четвертому поверсі.  

Я облишила черкати нотатки в записнику й підвела голову. Голлі Манро, що розмовляла поряд з іншими продавчинями, теж підійшла до мене:  

— Справді? Чому?  

— Його бачила там Карен Добсон. Прибігла тоді з відділу жіночої білизни бліда, як крейда. Це було десь у вересні, надвечір. перед самісіньким закриттям. Вона казала, що бачила Гостя в дальньому кінці коридору, — панна Перкінс несхвально шморгнула носом. — Може, й прибрехала. Вона   любила все   перебільшувати. Я сама