Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

йшлося про злі вітри, які в ясну погоду віяли над цими районами пустелі. Перешіптувалися, що такі вітри вихоплювалися з величезних кам’яних споруд під землею, де творилися усілякі жахіття. Втім, це відчувалось лише зовсім поруч із такими спорудами, біля великих різьблених каменів. Близько четвертої години буревій стих так само несподівано, як і почався, лишивши після себе змінений до невпізнання піщаний краєвид.

Одразу по п’ятій, коли потьмянілий місяць почав хилитися до заходу, я нарешті причвалав до табору — без капелюха, у лахмітті, обідраний і закривавлений, та ще й без електричного ліхтаря. Майже всі на той час уже повкладалися спати, один лиш професор Даєр вийшов із намету викурити люльку. Побачивши мене у такому жалюгідному стані і мало не з божевільним виразом обличчя, він покликав доктора Бойла, і вони удвох вклали мене в ліжко. Невдовзі до них приєднався мій син, якого збудила метушня, і вони разом намагалися змусити мене лежати спокійно та спробувати заснути.

Але я не міг заснути. Мій психологічний стан був незвичайним — нічого подібного я раніше не відчував. За якийсь час я почав наполягати, аби мене вислухали, і почав плутано й суперечливо переказувати свої пригоди. Я розповів, як під час прогулянки стомився і ліг на пісок відпочити, закуняв, і мені приснився сон — ще страшніший, аніж зазвичай. А коли мене розбудив подув шаленого вітру, перенапружені нерви не витримали. Я в паніці побіг, часто падаючи, зашпортуючись за присипані піском каменюки, чому і завдячую своїм обідраним і брудним виглядом. Мабуть, я довго спав — цим і пояснюється моя тривала відсутність.

Я жодним словом не прохопився, про побачене мною — насправді чи у сні, виявивши надзвичайну стриманість. Однак я заговорив про потребу змінити план подальших робіт експедиції і наполягав на припиненні розкопок у північно-східному напрямку. Моя аргументація була очевидно слабкою: я посилався на зменшення кількості брил, на небажання дратувати забобонних гірників, на можливе зменшення фінансування, а також на інші недоладні або зовсім сторонні обставини. Цілком очікувано, ніхто не надав моїм словам жодного значення — навіть мій син, якого вкрай стурбував стан мого здоров’я.

Увесь наступний день я провів у таборі або поруч нього, проте у розкопках участі не брав. Розуміючи, що від мене немає ніякої користі, я вирішив якнайскоріше повернутися додому, аби поберегти нерви, і змусив Вінґейта пообіцяти доправити мене літаком у Перт — за тисячу миль звідси у південно-західному напрямку, — щойно він закінчить повітряну розвідку того місця, яке я так прагнув покинути. Міркував я так: якщо річ, яку я бачив уночі, нікуди не зникла, я спробую усіх застерегти щодо подальших розкопок, нехай мене навіть засміють. Скоріш за все, мене мали підтримати знайомі з місцевим фольклором гірники. Тривожачись за мене, того ж дня по обіді мій син здійснив обліт і дослідив місцевість, якою я міг блукати вночі. Втім, він не помітив нічого з того, що бачив я. Знову повторилася та сама історія із базальтовим блоком — сипучий пісок сховав геть усі сліди. На якусь мить я навіть пошкодував, що з переляку загубив свою страшну здобич — хоча зараз і знаю напевне, що ця втрата була на краще. Завдяки цьому я й досі можу сподіватися, що всі нічні події — лиш ілюзія, особливо якщо тієї диявольської безодні ніколи не знайдуть. Щиро на це сподіваюся.

Двадцятого липня Вінгейт доправив мене у Перт, водночас відмовившись покинути експедицію і повернутися додому. Він залишався зі мною до двадцять п’ятого, коли я відплив пароплавом до Ліверпуля. Зараз, у каюті «Імператриці», я знову і знову обмірковую цю справу і доходжу висновку, що мій син таки повинен усе знати. Тепер від нього залежатиме, чи надати справі більшого розголосу. Про всяк випадок, я підготував короткий звіт про ті події — деяким людям уже відомі окремі епізоди, — а зараз по можливості стисло поінформую про все, що сталося тої страшної ночі під час моєї відсутності в таборі.

Перебуваючи на межі нервового зриву, я прямував у північно-східному напрямку, наче мене вабила якась невблаганна і незбагненна сила й торувала мені шлях у світлі лиховісно-яскравого місяця. Де-не-де з-під піску проступали первісні циклопічні блоки — свідки незліченних минулих епох. Уже сам вигляд цих загадкових уламків, як ніколи раніше, діяв на мене гнітюче, і я не міг не думати про свої божевільні сновидіння та страшні легенди, які стали їх першоосновою, про невідчепний жах, який пустеля і різьблене каміння викликали в аборигенів та гірників.

І все одно я брів пустелею, попри відчуття, що попереду на мене чекала зустріч із чимось страшним, мене невідступно переслідували дикі фантазії, неясні спонуки та оманливі спогади. Я міркував про кам’яні лінії, які, схоже, бачив з повітря мій син, і дивувався, чому вони здавалися лиховісними і водночас такими знайомими. Щось ніби намагалося прочинити дверцята моїх спогадів, тоді як інша невідома сила докладала усіх зусиль, аби цьому перешкодити.

Ніч була тиха й безвітряна, мертвотно-бліді піщані гори плавно здіймалися та спадали, наче застиглі морські хвилі. Я йшов уперед без жодної мети, проте упевнено, ніби мене вела доля. А тим часом привиддя моїх снів сповнювали, пробуджували цей світ, і кожен мегаліт у піску здавався частиною нескінченної галереї кімнат і переходів якихось доісторичних будівель; до мене промовляли різьблені символи та ієрогліфи, з якими я був добре знайомий ще з часів перебування моєї свідомості у полоні Великої Раси. Інколи мені здавалося, що я бачу, як величезні, конічної форми фігури прямують у своїх звичних справах, і не наважувався опустити очі долу — боявся побачити себе у такому ж тілі. Одночасно я бачив і безмежну рівнину з присипаними піском монолітами, анфіладу кімнат і коридорів; недобре сяйво яскравого місяця зливалося зі світлом круглих кристалічних ламп, а понад пустелею колихалося віття велетенських папоротей і саговників. У моїй уяві так тісно переплелися сон і реальність, що їх годі було розділити.

Не знаю, як довго я брів, як далеко відійшов од табору і в якому напрямку, коли вперше помітив купу масивних блоків, відкритих удень потужним вітром. Це було найбільше скупчення монолітів з усіх бачених дотепер — воно вразило мене настільки, що казкові видіння зі снів одразу розвіялися. Я знову стояв серед нічної пустелі, під світлом лиховісного місяця і споглядав румовище загадкового минулого. Я ступив кілька кроків, зупинився і посвітив електричним ліхтариком на подібне до кола скупчення більших і менших кам’яних уламків; знахідка була близько сорока футів у діаметрі і від двох до восьми заввишки.

Одразу стало зрозуміло — у цих каменях є щось особливе. І річ була не лише в їх небаченій кількості — мою увагу привернули стерті піском візерунки на їхній поверхні, добре помітні під місячними променями і у світлі ліхтаря. Жоден із них нічим суттєво не відрізнявся від знайдених раніше, відмінність полягала у чомусь невловимому. Коли я оглядав окремий камінь, такого відчуття не виникало, воно з’явилося лише після того, як у поле зору потрапило кілька каменів одночасно, і тоді я, нарешті, збагнув: хвилясті візерунки на монолітах були тісно пов’язані між собою і становили частину одного великого задуму. Вперше серед цієї одвічної пустки я натрапив на кладку — зруйновану і фрагментарну, але попри те, цілком реальну.

Підшукавши зручне місце, я видерся на купу каміння: час від часу я змітав пальцями пісок і намагався осягнути зміст накреслених фігур, що відрізнялися за формою, розміром і стилем виконання. У мене виникали підсвідомі