Читати книгу - "Фірма"

ти знав, як важко таке визнати. Войлес прямо в розпачі. Один із наших начальників продав інформацію. Сьогодні вранці у вашингтонському готелі ми його зловили. Йому заплатили за інформацію про тебе двісті тисяч доларів. Ми всі шоковані.

— Ох, я вражений! Я такий зворушений через ваш шок і ваш біль, Таррансе. Тож тепер ти, певно, хочеш, щоб я прибіг до вас у офіс, щоб ми сіли рядочком і втішали один одного?

— Сюди вже опівдні прибуде Войлес, Мітчу. Він з найближчими помічниками вже летить сюди. Хоче зустрітися з тобою. Ми вивеземо тебе з міста.

— Чудово. Ви хочете, щоб я кинувся до вас шукати захисту. Ти дурень, Таррансе. І Войлес дурень. Всі ви дурні. І я, дурень, що повірив вам. Ти, Таррансе, відслідковуєш мій дзвінок?

— Ні!

— Ти брешеш. Я відключаюся, Таррансе. Сиди там, а я передзвоню з іншого апарата.

— Ні! Мітчу, слухай! Якщо ти не прийдеш до нас, загинеш.

— До побачення, Вейне. Чергуй біля телефону.

Мітч почепив слухавку і роззирнувся. Тоді підійшов до мармурової колони, заглянув униз, у вестибюль. Навколо фонтана плавали качечки. Бар, здається, був порожнім. За одним столом сиділи літні багатійки, сьорбали чай і пліткували. Біля стійки адміністратора поселявся одинокий гість.

Враз з-за високого вазона виступив скандинав і витріщився на нього.

— Он він! — крикнув комусь далі у вестибюлі. Обидва окинули поглядом спершу Мітча, а тоді сходи. Бармен теж дивився то на нього, то на тих двох. Замовкли й бабусі, уважно придивляючись.

Мітч, задкуючи від перил, крикнув їм:

— Викличте поліцію!

Обидва переслідувачі кинулися до сходів. Мітч п’ять секунд перечекав, а тоді наблизився знову до перил. Бармен не поворухнувся. Бабусі завмерли.

Почувся шум важкого дихання на сходах. Мітч сів на трубу, перекинув спершу кейс, переліз сам, а тоді з висоти двадцяти футів сплигнув униз, на товстий килим вестибюля. У колінній чашечці, травмованій ще на футболі, щось хруснуло, проте на ногах він встояв.

Позаду, за ліфтами, розташовувалася галантерейна крамниця, вітрини були завішані краватками та найновішими аксесуарами від Ральфа Лорана. Мітч кинувся туди. За прилавком не міг дочекатися покупців юний хлопчина. Більше нікого. На Юніон виходили інші двері.

— Ці двері замкнуті? — спокійно поцікавився Мітч.

— Так, сер.

— Ти хочеш заробити тисячу доларів, готівкою? Нічого незаконного не буде.

Мітч бігом відрахував десять купюр по сто доларів й кинув на прилавок.

— О-о, звісно, аякже.

— Нічого протизаконного, ясно? Присягаюся. Я тебе ні у що не вплутую. Відімкни ці двері, а коли за двадцять секунд ввійдуть двоє мужиків, скажи їм, що я вибіг на вулицю і вскочив у таксі.

Малий широко всміхнувся й згріб гроші.

— Авжеж. Без проблем.

— Де примірочні кабінки?

— Сер, он там, біля шаф.

— Відмикай двері, — наказав Мітч, ховаючись у кабінку, й присів, розтираючи коліна й литки.

Продавець поправляв на вітрині краватки, коли з вестибюля до крамнички вбігли двоє.

— Доброго ранку, — приязно мовив хлопець.

— Тут не пробігав чоловік середньої статури у темно-сірому костюмі й червоній краватці?

— Так, сер. Він щойно пробіг крізь он ті двері й сів у таксі.

— Таксі! Дідько! — двері відчинилися й зачинилися, все стихло. Хлопчина підійшов до підставки із взуттям коло примірочної.

— Вони вийшли, сер.

Мітч розтирав коліна.

— Гаразд підійди до дверей і поспостерігай зо дві хвилини. Як їх побачиш, то даси знати.

Через дві хвилини той повернувся.

— Вони поїхали, сер.

Мітч все сидів і усміхався, дивлячись на двері.

— Чудово. Я хочу одну з тих ясно-зелених спортивних курток довжина сорок чотири, пару білих шкіряних мокасин, розмір десятий. Принеси сюди, добре? А сам наглядай.

— Так, сер.

Парубок насвистував, підбираючи потрібний одяг. Тоді просунув усе під двері. Мітч зірвав краватку й швидко перевдягнувся. Тоді сів.

— Скільки я тобі винен? — гукнув він з-поза дверей.

— Дайте подумати. Як щодо п’яти сотень?

— Гаразд. Виклич таксі й дай знати, коли буде тут.

Тарранс навколо свого столу вже намотав три милі. Дзвінок Мітча з «Пібоді» відслідкували, та Лейні туди прибув запізно. Він уже повернувся і зараз сидів, мов на голках, разом із Екліном. Минуло сорок хвилин після першого дзвінка, і через інтерком почувся голос секретарки.

— Містере Тарранс. Мак-Дір!

Тарранс схопився за слухавку.

— Де ти зараз?

— В місті. Але не надовго.

— Слухай, Мітчу, ти сам не протримаєшся й два дні. До них стільки гицелів злетілося, що їх стане, щоб війну розпочати. Ти маєш нам дати змогу допомогти тобі.

— Я не знаю, Таррансе. От тепер у мене є дивна причина не довіряти твоїм людям. І не уявляю, чому так. Просто маю погане відчуття.

— Прошу тебе, Мітчу. Не роби такої помилки.

— Отже, як я розумію, ви хочете, щоб я повірив, ніби ваші люди можуть надати мені захист до кінця життя? А це не здається тобі смішним, Таррансе? Я уклав угоду із ФБР, і мене ледь не пристрелили прямо в офісі. Оце так захист!

Тарранс глибоко зітхнув. Помовчали.

— А як із документами? Ми тобі за них вже мільйон заплатили.

— Ти, Таррансе, перекручуєш. Ви мільйон заплатили мені за чисті папки. І отримали їх, а я отримав мільйон. Звісно, це була частина угоди. І мій захист — теж частина угоди.

— Віддай нам ті кляті папки, Мітчу. Вони десь близько ж заховані, ти сам мені казав. Якщо хочеш, забирайся, тільки папки залиш.

— Не вийде, Таррансе. Я зараз можу зникнути, і сімейка Моролто або прослідкують за мною, або ні. Якщо ви не отримаєте папок, то не матимете матеріалу для звинувачення. Якщо не висунуть звинувачень і мені пощастить, то вони одного дня просто про мене забудуть. Я їх добре налякав, та ніяк не зашкодив. Та вони, чорт забирай, мене навіть можуть знову на роботу колись взяти.

— Ти в це насправді не віриш. За тобою гнатимуться, й вони тебе знайдуть. А якщо не отримаємо документів, то ще й ми тебе шукатимемо. Все просто, Мітчу.

— То я б ставку зробив на Моролто. Якщо ви мене знайдете перші, станеться витік. Невеличкий такий.

— Ти зовсім з глузду з’їхав, Мітчу, якщо думаєш, що можеш забрати мільйон і помчати вслід сонцю. Вони тебе і в пустелі знайдуть, пошлють головорізів на верблюдах, і таки знайдуть тебе. Не роби