Читати книгу - "Янтарне скло"

свого вмираючого коханця та охопила сильні білі крила, і всі вони клубком полетіли назустріч безодні.

Крилаті потвори почули Лірин збентежений вигук, і їхні круглі голови разом повернулися.

Віл стрибнув уперед і різонув ножем найближчого з падлоїдів. Водночас він почув легкий поштовх у плече — це Тіаліс відштовхнувся, приземлився на шиї найбільшого із супротивників і, схопивши його за волосся, встромив шпору у вилицю. Створіння завило та, замолотивши кінцівками по повітрю, впало в багно, а інше дурнувато подивилося на обрубок своєї руки, потім перевело погляд на свою щиколотку, за котру, наче жива, схопилася відрізана кисть, і його обличчя спотворив жах. За секунду ніж уже увійшов у його груди — Віл відчув, як від затихаючих ударів серця рукоятка два чи три рази смикнулася, і витягнув ножа, поки падаюче чудовисько не вирвало його з руки.

Ефект несподіванки спрацював. Хлопець почув, як скельна погань, що сиділа довкола кришталевої кулі, розлітається в усі боки, розлючено верещачи, і краєм ока помітив, що в нього за спиною стоїть неушкоджена Ліра. Але наразі в його голові була лише одна думка.

— Тіалісе! Тіалісе! — закричав він і, намагаючись не зустрітися рукою з зубами, що все ще клацали, рвонув голову вколотого шевальє створіння вбік. Однак Тіаліс був мертвий, його шпора так і стирчала в голові ворога. Той перебував в агонії, але все ще ворушився, тож хлопець відрізав йому голову й переніс її на камінь, а потім зняв мертвого галівесп’янина зі шкірястої шиї.

— Віле, — покликала його Ліра, — подивись на це…

Вона не зводила очей зі кришталевого паланкіна. Він був цілий, хоча кришталь був заляпаний багнюкою та смердів від крові істот, котрих скельна погань пожирала до того. Куля на боку лежала серед скель, а всередині..

— О Віле, він усе же живий! О, бідолаха…

Хлопець побачив, що вона притиснула долоні до кришталю, намагаючись заспокоїти ангела — надзвичайно старезний і до смерті переляканий, він плакав, як дитина, забившись до найдальшого від дітей кута паланкіна.

— Мабуть, йому безліч років! Я ніколи не бачила такої старої істоти. О Віле, чи ми можемо випустити його звідси?

Віл одним рухом прорізав у кришталі отвір і сунув туди руку, намагаючись допомогти ангелу вийти. Але той, вочевидь, геть немічний і слабоумний, тільки плакав і налякано бурмотів щось, стиснувшись у своєму куті подалі від цієї нової загрози.

— Усе гаразд, — промовив хлопець. — Принаймні, ми можемо допомогти вам сховатися. Виходьте, ми вам не зашкодимо.

За пальці хлопця схопилася тремтяча рука, і ангел деякий час стояв так, тихо стогнучи, пхикаючи, скрегочучи зубами та смикаючись. Але коли Ліра також залізла у кришталеву кулю та підійшла до нього, намагаючись допомогти, він спробував посміхнутися та вклонитися, а його старезні, але бездумні, як у немовляти, очі декілька разів здивовано блимнули.

Діти взяли старого під руки та допомогли йому вибратися з його кришталевої келії — це було неважко, бо він був легкий, як папір. Своєї волі в нього вже не залишилося, і він реагував на простий прояв доброти, як квітка на весняне сонце, тож було зрозуміло, що він пішов би за ними куди завгодно. Проте, як виявилося, відкритий простір був для нього згубним — повіяв вітер, і ангел просто на очах розгублених дітей почав розпадатися та розчинятися в повітрі. За кілька секунд його вже не існувало, й останнім враженням дітей від нього було здивоване кліпання очей, а також полегшене зітхання, глибоке та виснажене.

Він зник — загадка розчинилася в загадці. Все це тривало менш ніж хвилину, і Віл відразу повернувся до шевальє та підняв на долонях легеньке тіло, відчувши, як по його щоках покотилися сльози.

Однак тут Ліра схвильовано заговорила:

— Віле, нам слід сховатися — леді Салмакія чує, що наближаються ті коні.

Раптом із неба кольору індиго спікірував такий самий яструб, і Ліра зойкнула та пригнула голову, але Салмакія, зібравши залишок сил, крикнула їй:

— Ні, Ліро, ні! Стій на місці та вистав кулак!

Тож дівчинка так і зробила, підтримуючи одну руку другою, а синій яструб описав коло, знову пірнув униз і гострими пазурами схопився за кісточки її кулака.

На спині птаха сиділа сивоволоса жінка. Її яскраві очі подивилися спочатку на Ліру, а потім на Салмакію, що чіплялася за комір дівчинки.

— Мадам, — слабким голосом промовила Салмакія. — Ми зробили…

— Ви зробили все, що треба було. Тепер наша черга, — перервала її мадам Оксентіль і смикнула за повіддя.

Яструб тричі закричав — так голосно, що Лірина голова задзвеніла. Відповіді не довелося чекати довго — з неба злетіла бабка, потім ще одна, і за хвилину вже повітря виблискувало сотнями яскравих комах із галівесп'янами на спинах. Бабки літали так швидко, що здавалося, ніби вони неодмінно врізатимуться одна в одну, але рефлекси комах і майстерність їхніх наїзників були такими відточеними, що у дітей складалося враження, ніби вони швидко тчуть довкола гобелен яскравих кольорів.

— Ліро й Віле, — промовила жінка на яструбі, — швидше йдіть за нами, ми приведемо вас до ваших деймонів.

Тієї самої миті, коли яструб, підвівши крила, злетів у повітря з руки дівчинки, вона відчула, як на другу її долоню впало маленьке тільце леді Салмакії: лише сила духу так довго підтримувала життя галівесп'янки. Стиснувши в руці дорогоцінну ношу, Ліра слідом за Вілом побігла за хмарою бабок. Вона декілька разів спотикалася та падала, але все одно не випускала тіла леді.

— Ліворуч! Ліворуч! — донеслося із синього яструба, і діти відразу повернули. Темряву розідрала блискавка, і за коротку мить Віл встиг побачити праворуч від них купу людей у світло-сірих обладунках, шоломах і масках. За чоловіками бігли їхні вовки-деймони. На вояків заюшив потік бабок, і вони піддалися: їхні гвинтівки нічого не були варті проти галівесп'ян. Маленькі наїзники підлітали на своїх комахах, перестрибували на солдатів, знаходили вістрям шпори незахищену руку чи шию і відразу поверталися на бабку, що залишалася поруч. Вони пересувалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, й охоплені панікою солдати розвернулися та побігли геть.

Але в цю мить за спинами дітей пролунав тупіт, і вони розпачі озирнулися: на них галопом насувалися вже бачені ними раніше вершники, і в руках деяких із них з'явилися сітки — вершники крутили їх над головою та ловили бабок, аби змахнути сіттю, наче батогом, і вдарити нею по землі, розтрощуючи комах.

— Сюди! — пролунав голос мадам Оксентіль. — Пригніться!

Вони так і зробили й відчули, що земля під ними труситься — може, від ударів копит?