Читати книгу - "Lux perpetua"

льодовня. З Ютти цього було досить. При першій же нагоді вона закопалася в призначеній для вивезення купі кухонного сміття.

* * *

Пріориса закрила книгу, яку читала. Це була «Liber de cultura hortorum[135]» Валафрида Страбона.

— Ну, і як ти себе почуваєш? — запитала вона без гніву, радше з докором. — Як ти себе почуваєш, після того як тебе виловили з купи компосту? Воно справді було того варте?

Ютта витягла з волосся капустяний листок, стерла з вуха і щоки слиз із гнилої ріпи. І з погордою підняла голову. Сестра Леофортіс це помітила.

— Та що з нею розводитися, — вирішила вона. — Дозволь, матінко, я заберу її до стайні. Двадцяти різок вистачить, щоб у неї минули ці примхи.

— Задумайся, — пріориса не звернула на черницю уваги. — Що було б, якби тобі вдалося? Припустімо, що тобі вдалося. Вночі ти виповзаєш зі смітника і вільна як птаха. Куди ти йдеш? Ти ж не знаєш дороги. Запитуєш когось. Кого? Ти самотня дівчина, без опікуна. Ти знаєш, що таке самотня дівчина без опікуна? Сексуальна іграшка для кожного, хто захоче погратися. Для кожного сільського парубка, для кожного селюка, для кожного мандрівця. А для кожної банди розбишак, яких тут валандаються сотні, ти іграшка на тривалий час. Поки не набриднеш, поки від того, що вони з тобою робитимуть, ти не перетворишся на покриту

синяками шмату, на почвару з чорним від биття і ридань обличчям, яка ледве волочитиме ноги. Ти думала про це, коли планувала втечу? Ти враховувала такий ризик? Відповідай, бо мені цікаво.

Ютта різко відвернула голову. З її волосся злетіли дві морквяні лушпайки.

— Вона, — звинувачуюче показала пальцем сестра Леофортіс, — сліпа, нічого не хоче бачити. Думає тільки про одне. Про свого коханого. А до коханого всі шляхи добрі.

— Невже, — пріориса не зводила з Ютти погляду, — ти справді настільки сліпа? Мене поінформовано, тож я дещо знаю про тебе і про твого коханого. Твої батьки, люди з високим статусом, ніколи не погодяться на цей союз. Ти збираєшся жити в гріху, без батьківського благословення? Таж так не можна. Це суперечить Божій волі.

— Її полюбовник, — втрутилася Леофортіс, — гусит, проклятий відщепенець. Що їй там батьки, що їй там Бог! їй миліше поневірятися. Аби з ним!

— Це так? Відповідай! Та відповідай же нарешті, панянко!

Ютта стиснула губи.

Людмілла Прутков, пріориса конвенту Poenitentes sorores Beatae Mariae Magdalenae у Новогродці, розвела руками.

— Я здаюся, — сказала вона. — Сестро Леофортіс.

— Двадцять різок?

— Ні. Хліб і вода протягом тижня.

* * *

— Десь через тиждень після запустів до Новогродця по мене прибули дивні люди. Хоч вони були маломовні, я здогадалася, що це слуги того, який мав дивний акцент. Везли мене кілька днів у закритій колебці, довезли до монастиря цистерціанок, потім з'ясувалося, що це Марієнштерн у Лужицях. Побачивши, що я з кожним разом опиняюся все далі від дому, я майже втра тила надію. Відчувала, що мушу втікати. У лаваторії[136] я виявила віконце з розхитаними ґратами. Було високо, мені треба було не менше трьох зв'язаних простирадл. Одна з конверсок справляла враження порядної. Я їй відкрилася, а вона…

— Негайно донесла, — легко здогадалася Вероніка.

* * *

Софію фон Шелленберг, настоятельку монастиря в Марієнштерні, черниці бачили рідко, майже виключно під час конвентуальної меси. Подейкували, що її повністю поглинає робота над справою всього життя — історією правління та описом діянь імператора Фрідріха І Барбаросси.

— Чим, цікаво знати, — вона склала руки на ладанці та вервиці, - тобі так допекла наша обитель, що ти вирішила втекти? Роботою на ставах з коропами? Ти не любиш коропів? Мені шкода, але монастир мусить з чогось жити. А крім риби? Яких кривд ти зазнала? Що тут у нас такого страшного, від чого треба втікати, стрибаючи з високої стіни? Що тобі досадило, панно Ютто?

— Нудьга!

— Ах, нудьга. А там, за стінами, у твоєму дотеперішньому світському житті, що було аж таке захопливе? Чим це ти заповнювала собі цілісінькі дні, які це в тебе були повсякденні розваги? Полювання? Пиятики і бійки? Азартні ігри? Турніри? Війни? Заморські подорожі? Чим це твоє дотеперішнє життя було цікавішим? Що в тебе там було таке, чого тут нема? Що? Вишивати на п'яльцях і прясти на прядці ти можеш і в нас, скільки захочеш. Пліткувати і щебетати про дурниці можеш досхочу, та ще й краще, ніж удома, бо товариство більш інтелектуальне. То чого тобі, питається, бракує? Мужчини?

— А хоч би й так, — гордовито відповіла вона. — Щоби далеко не ходити.

— Овва! Отже, ми вже вкусили грішної насолоди. І тобі хочеться мужика? Ну що ж, з цим у нас може виникнути проблема. Сестри якось дають собі раду, зрештою, для чого ж людині розум? Я не підмовляю, але й не забороняю…

— Ти мене не зрозуміла, не про це йдеться. Я люблю, і мене люблять. Кожна мить далеко від коханого — як поворот всадженого в моє серце стилету!

— Як-як? — нахилила голову настоятелька. — Поворот всадженого? В серце стилету? Холера ясна, дівчино! В тебе талант. З тебе може вийти друга Кристина Пізанська або Хільдегарда Бінгенська. Ми дамо тобі пергамент і пера, чорнил хоч бочку, а ти пиши, пиши, записуй…

— Я хочу свободи!

— Ага. Свободи. Либонь, необмеженої? Дикої та анархічної? На взірець вальденсів? Або чеських адамітів?

— Даремно глузуєш. Я говорю про свободу в найпростішому розумінні. Без стін і ґрат!

— А де б ти хотіла її шукати? Де ми, жінки, можемо бути більш вільними, ніж у монастирі? Де нам дозволять здобувати освіту, читати книги, вести диспути, вільно висловлювати думки? Де нам дозволять бути самими собою? Ґрати, які ти вирвала, стіна, з якої ти хотіла стрибати, нас не ув'язнюють. Вони нас захищають — нас і нашу свободу. Від світу, в якому жінки є частиною хатнього інвентарю. Де вони варті хіба тільки трохи більше, ніж молочна корова, але значно менше, ніж бойовий кінь. Не обманюй себе тим, нібито твій коханий, заради якого ти ризикувала отримати складні переломи, інакший. Він не інакший. Сьогодні він любить тебе і боготворить, як Пірам Тисбу, як Ерек Еніду, як Трістан Ізольду. Завтра він лупцюватиме дрючком, якщо відкриєш рот без дозволу.

— Ти його не знаєш. Він інакший. Він…

— Годі! — Софія фон Шелленберг махнула рукою. — Хліб і вода протягом тижня.

Ютта перегортала за пюпітром «De antidotis» Галена. Це був нудний твір, але він нагадував їй про Рейневана. Вероніка вишпортала із втиснутої в куток скрині лютню і бренькала на