Читати книгу - "Вежа блазнів"

мене, курва, бо я його приб'ю! Бо мене шляк трафить! Ви чули? Він згубив слід! Його колектор цікавити перестав! Його, курва, перестала цікавити тисяча гривень! Наша тисяча гривень!

— Яка там тисяча, — не подумавши, ляпнув Рейневан. — Там не було тисячі. Там було… тільки… п'ятсот…

Швидко, дуже швидко він збагнув усю глибину своєї дурості.

Буко фон Кроссіг вихопив меч так швидко, що брязкіт клинка в піхвах, здавалося, ще звучав, ще висів у повітрі, коли вістря вже торкалося Рейневанового горла. Шарлей устиг зробити тільки півкроку, як наткнувся грудьми на так само швидко вихоплені клинки Вейраха і де Трескова. Клинки всіх інших націлилися на Самсона і зупинили його. Усяка видимість фамільярної доброзичливості зникла, мовби її вітром здуло. Люті, примружені, жорстокі очі раубрітерів не залишали сумнівів у тому, що зброєю вони скористаються. І що зроблять це без найменших докорів сумління.

Сивоволосий маг, який сидів на пеньку, зітхнув і покрутив головою. Але обличчя він і далі мав байдуже.

— Губертику, — поволі сказав Буко фон Кроссіг одному зі зброєносців. — Візьми ремінь, зроби зашморг і закинь на оту гілляку. Не ворушися, Хагенау.

— Не ворушися, Шарлею, — як луна повторив де Тресков.

Мечі решти сильніше вперлися в груди і шию Самсона.

— Отже, — Буко, не відводячи зброї від горла Рейневана, наблизився, глянув йому в очі. — Отже, на возі колектора не тисяча, а п'ятсот гривень. Ти це знаєш. Значить, знаєш і те, куди він поїхав. Перед тобою, хлопче, простий вибір: або ти це знаєш, або висиш.

* * *

Раубрітери поспішали, нав'язували швидкий темп. Не шкодували коней. Де тільки дозволяла місцевість, гнали галопом, гнали щосили.

Вейрах і Римбаба, як виявилося, знали ці місця й провадили короткою дорогою.

Їм довелося збавити швидкість, бо коротка дорога вела через сильно підмоклий торф'яник у долині річки Будзувки, лівої притоки Ниси Клодзької. Тільки тоді Шарлею, Самсону і Рейневану підвернулася нагода коротко переговорити.

— Не робіть дурниць, — стиха застеріг Шарлей. — І не пробуйте втікати. Оті двоє за нами мають арбалети і не зводять із нас очей. Краще слухняно їхати з ними…

— І взяти, — єхидно докінчив Рейневан, — участь у бандитському нападі? Так, Шарлею, далеко мене завело знайомство з тобою. Я став розбійником.

— Нагадую, — втрутився Самсон, — що ми зробили це заради тебе. Щоб урятувати тобі життя.

— Канонік Беесс, — додав Шарлей, — наказав мені захищати тебе й оберігати…

— І зробити, щоб я опинився поза законом?

— Завдяки тобі, — різко відповів демерит, — ми їдемо на Сціборову Вирубку, саме ти видав Кроссігу місце привалу збирача. Швидко видав, йому навіть не довелося довго тебе трясти. Треба було міцніше триматися, мужньо мовчати. Тепер ти був би порядним повішеником з чистою совістю. Здається мені, ти в цій ролі почувався би краще.

— Злочин — це завжди…

Шарлей сердито махнув рукою, пришпорив коня.

Над торф'яником піднімався туман. Баговиння вгиналося, чвакало під копитами. Кумкали жаби, бухкали болотяні бугаї, ґелґотіли дикі гуси. Неспокійно озивалися і з плюскотом ставали на крило качки і селезні. Щось велике — мабуть, лось — продиралося крізь хащі.

— Те, що зробив Шарлей, — сказав Самсон, — він зробив заради тебе. Ти ображаєш його своєю поведінкою.

— Злочин… — прокашлявся Рейневан, — завжди залишається злочином. Його ніщо не може виправдати.

— Та невже?

— Ніщо. Не можна…

— Знаєш що, Рейневане? — Самсон Медок уперше проявив щось на кшталт роздратування. — Грав би ти в шахи. Там усе буде так, як тобі подобається. Тут — чорні, там — білі, а всі поля — квадратні.

* * *

— Звідки відомо, що в Штольці мене мали вбити? Хто це сказав?

— Ти здивуєшся. Молода жінка, в масці, щільно загорнута в плащ. Прийшла до нас уночі, на постоялий двір. У супроводі озброєних пахолків. Ти здивований?

— Ні.

Самсон не допитувався.

* * *

На Сціборовій Вирубці не було нікого, жодної живої душі. Це було видно виразно і здалеку. Раубрітери негайно відмовилися від запланованого таємного підходу, влетіли на галявину з розгону, галопом, з гупотом, тупотом і криком. Який наполохав лише воронів, що бенкетували біля обкладеного каменями кострища.

Загін роз'їхався, нишпорячи між куренями. Буко фон Кроссіг обернувся в сідлі і вп'явся у Рейневана грізним поглядом.

— Дай спокій, — попередив його Ноткер фон Вейрах. — Він не брехав. Видно, що тут хтось зупинявся на постій.

— Тут був віз, — під'їхав Тассіло де Тресков. — Є сліди коліс.

— Трава зрита підковами, — доповів Пашко Римбаба. — Сила коней було!

— Попіл у вогнищі ще теплий, — повідомив Губертик, зброєносець Буко, чоловік, усупереч здрібнілому імені, уже далеко не молодий. — Навколо баранячі кості та кавалки ріпи.

— Спізнилися, — понуро підбив підсумок Вольдан з Осин. — Колектор тут зупинявся на привал. І поїхав. Ми прибули запізно.

— Звичайно, — буркнув фон Кроссіг, — якщо цей парубок нас не обдурив. Бо він мені не подобається, цей Хагенау. Га? Хто за вами вночі гнався? Хто нацькував на вас кажанів? Хто…

— Дай спокій, Буко, — знову перебив фон Вейрах. — Ти відхиляєшся від теми. Далі, comitiva, об'їдьте галявину, шукайте слідів. Треба знати, що далі робити.

Раубрітери знову роз'їхалися, частина спішилася і розбрелася межи куренями… До тих, що шукали слідів, дещо здивувавши Рейневана, приєднався і Шарлей. Біловолосий же маг, не звертаючи уваги на рейвах, розклав кожух, усівся на ньому, дістав із саков хліб, тонко зіструганий шматок сушеного м'яса і баклажку.

— А ви, пане Гуоне, — поморщився Буко, — не вважаєте за доцільне допомогти нам у пошуках?

Маг відпив з баклажки, відкусив хліба.

— Не вважаю.

Вейрах пирснув. Буко вилаявся під ніс. Під'їхав Вольдан з Осин.

— Важко до чого-небудь домислитися із цих слідів, — випередив він запитання. — Відомо лише, що коней була сила.

— Це я вже чув. — Буко знову зміряв Рейневана недобрим поглядом. — Але я хотів би дізнатися подробиці. То скільки було з колектором людей? І хто це був? Я до тебе звертаюся, Хагенау!

— Сержант і п'ятеро збройних, — пробурмотів Рейневан. — А крім них…

— Ну? Я слухаю! І дивися мені в очі, коли я питаю!

— Четверо братів-міноритів… — Рейневан ще раніше вирішив приховати особу Тибальда Раабе, а подумавши, поширив це рішення і на Хартвіга Штітенкрона і його поганулю-доньку. — І четверо прочан.

— Жебрущі ченці й пілігрими, — стягнута гримасою губа Буко відкрила зуби. — Верхи на підкованих конях? Так? Що ти мені тут…

— Він не бреше, — Куно Віттрам під'їхав клусом, кинув перед ними шматок зав'язаного вузлом шнура.

— Білий, — оголосив він. — Францисканський!

— Зараза, — насупив брови Ноткер Вейрах. — Що тут сталося?

— Сталося, сталося! — Буко ляснув долонею по рукояті меча. — А що мені до того?