Читати книгу - "Пульсари"

ж мій безцінний! Чого сумуєш? Подивись, які тут кралі термоси носять. Та плюнь ти на парадокси! Чорт із нею із черепахою — нехай філософи мізки сушать, чи дожене її Зенон. Наше діло маленьке — зараз повезу тебе обідати. Ти ж хочеш маринованих грибочків?

Віталик ковтнув слину.

— …І я не відмовлюсь. А потім знову начеплять тобі оту каску й присплять. Вона тобі не муляє? Дивись, ще коротке замикання на голові влаштують, і загуде мільйон у тартарари. Та прокинься ти! Глянь, які красуні в біленьких халатах!

— Ви ж одружені, товаришу сержант, як вам не ай-я-яй отак безцеремонно… — Віталик розчервонівся від того, що йому доводилося повчати цього досвідченого в моралі чоловіка.

— А ти дивний. Справді, музейний експонат. Тому й дорогий такий… Ну годі. Поїхали. Регламент. З тобою фундаменту не закладеш — заснядіти може.

І знову мчали серединою вулиці, включивши сирену і голубу мигавку, — як учора, як і тиждень тому.

Син головбуха успішно склав вступні екзамени. Гроші списали, пославшись ка формулювання: «Фундаментальні результати експерименту відкрили перед дослідниками можливість моделювати процеси клітинних взаємодій на штучно вирощених органах».

Настав день, коли Віталія мала оглядати медкомісія. Сидить він на лавочці у лікарняному парку й знічев’я позирає на заґратовані вікна будинку, де проходив карантин і душевний гарт, куди здавав його під розписку Іола після трудового дня, проведеного в університетській психологічній лабораторії. Недалечко на траві куняє останню вахту Іола: вибився із сил, бідолашний. Алеєю йдуть двоє хворих у піжамах, жваво гомонять. Раптом зупиняються перед Віталієм, дивляться на нього туманними очима.

— Хочеш з нами грати «в доручення»? — шепоче чорнявий, нахилившись до Віталика.

— Як це?

— Та дуже просто, — підсідає чорнявий і кладе хлопцеві руку на коліно. — Я от — голова. Ловлю тебе в коридорі й кажу: ми тут порадилися і вирішили, що краще, ніж ти, ніхто із студентським гуртожитком не впорається. Будеш моїм заступником.

— А я що кажу? — боязко запитує «заступник».

— Ти що, ненормальний? — дивується сивий. — Ти кажеш: «Я не можу, бо вже призначений куратором групи, редактором стіннівки, відповідаю за шефство в школі. Шукайте іншого».

— Я можу, — заперечує Віталик.

— От псих. З тобою нормально не поговориш. Давай краще у футбол.

— М’яча нема.

— Для чого м’яч?.. Я кричу: «Пасуй!», а ти відповідаєш: «Б’ю лівою через голову з переворотом!» Я кричу: «Куди, мазило, гатиш, м’яч на трибунах». А третій буде коментатором.

— Мене вже виписують! — хвалиться Віталик. «Футболісти» вмовкають, очі їхні яснішають, чорнявий радить:

— Ти не кричи на комісії, що здоровий і що тебе даремно сюди запроторили. А скажи, що раніше голова сильно боліла, а тепер не болить. Подякуй лікарям — отоді й випишуть.

— Мене й так випишуть. Набрид уже всім. Навіть мати мене цурається, — скаржиться Віталик.

— Яка мати? — дивується чи обурюється чорнявий. — Тебе ж із руки виростили. Якийсь бамбіно беркицьнув з мотоциклом, вціліла тільки його рука. Її полили зіллям — і ось ми маємо красеня.

І тон, і версія видались Віталикові образливими.

— Неправда! У мене був струс мозку. Втрата пам’яті. Спасибі, усе відновили.

— Ненормальний, та й годі. Подивись на свої руки! Одна стара — із якої ти ріс, друга — молода. Мільйон коштуєш. Тому й міліція біля тебе спить. Вся лікарня знає, що ти штучний. Ну, ти пробач, ми поспішаємо на міжнародний форум.

Хворі випрямилися, втягли животи, гордо покрокували алеєю. Та за хвилину чорнявий зупинився і почав виголошувати, показуючи рукою на Віталика. Сивий зірвався в галоп, прибіг захеканий.

— Ти знаєш, з ким відмовився у футбол грати?

— Не знаю, — байдуже відповів Віталик.

— Це синьйор Пильнюк, майстер фізичних наук! Стажист великого… великого… от горе, забув… Ми з ним у Рим, Ватікан, Геную й Венецію летимо. Я його асистент. Ех ти, своє щастя губиш. — Сивий кинувся наздоганяти чорнявого.

«Що з них візьмеш, — подумав Віталик. — Нещасні. Їм ще довго у футбол без м’яча грати… А до матері не піду. Куди завгодно, тільки не туди. Попрошусь до Іоли в помічники — гуртожиток дадуть, погони…»

Віталик із сумом оглянув подвір’я, де знайомі кожна стежинка і кожен кущик, кожна шпаківня на дереві і звідки видно сині плавні за рікою. Є тут і літній кінотеатр, для тих, хто одужує. Єдине місце, куди не любить дивитися Віталик, — погріб у кутку подвір’я, звідки виносять покійників.

Прокинувся Іола, глянув на годинник: скупо спав — точно встав. Саме час хлопця на комісію вести.

Віталик уже звик до таких оглядів.

— Що болить?

— Нічого. Тепер нічого не болить. — Озирнувся на Іолу, який біля дверей на білій табуретці сидить. Той усміхнувся, схвально кивнув головою. «Теж хоче мене здихатись, — подумав Віталик. — Ніяк не дочекається, поки випишуть».

Запропонували вийти у коридор («Ми тут порадимось»). Потім знову закликали. Вже й батько Мусій на табуретці возсідає.

— Все, — сказав, звертаючись до батька чоловік у білому циліндрі. — Забирайте. Місяць-два обкатка, а потім — вільний режим.

Батько кланяється, дякує, а сам невеселий такий, немов закінчилися свята. Біталик відчуває, як його цупкі пальці стискають «старшу» руку.

— Не хочу, не піду до матері Галини.