Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

— Ти думаєш, що Харут не знає про те, що ми в полоні? Адже паління, яке ви мені давали в Англії, могло б указати йому…

— Це паління — порожня річ, мій пане: воно на мить затемнило твій розум і допомогло тобі бачити те, що було в наших думках. Ми намалювали картини, які ти бачив.

— Еге! — вигукнув я, — отже, тут було просте навіювання. Тоді, безумовно, нас вважають мертвими і нам залишається розраховувати тільки на самих себе.

— І на Дитя, — м’яко вставив Марут.

— Ну, ось! — роздратовано вигукнув я, — після сказаного про ваше паління ти чекаєш від мене віри у ваше Дитя? Хто або що це за Дитя, і що воно може зробити? Ти можеш сказати мені чисту правду, бо все одно нам скоро переріжуть горлянки.

— Хто і що таке Дитя, я не можу сказати, бо й сам цього не знаю. Але вже кілька тисячоліть наш народ поклоняється йому, і ми віримо, що наші віддалені предки, вигнані з Єгипту, принесли його до нашої країни. У нас є сувої, де все записано, але ми не вміємо їх читати. Воно має своїх спадкових жерців, глава яких — мій брат, Марут. Я вам ще не говорив, що він мій брат. Ми віримо, що Дитя — бог або, точніше, символ, у якому живе бог, і що воно може врятувати нас у цьому і в майбутньому світах. Ми віримо, що через оракула-жінку, яка називається Хранителем Дитяти, — воно може передбачати майбутнє і посилати благословення і прокляття на нас і наших ворогів. Коли оракул помирає, ми стаємо безпорадними, оскільки Дитя втрачає мову, і наші вороги нас долають. Так було донедавна, поки ми не знайшли нового оракула.

Останній оракул перед смертю оголосив, що його наступник живе в Англії. Тоді ми з братом вирушили туди, перетворившись на фокусників, і шукали того, кого нам потрібно було, протягом багатьох років. Ми думали, що знайшли нового оракула в особі прекрасної леді, яка вийшла заміж за пана Ігезу, бо в неї на шиї був знак молодого місяця. Після нашого повернення до Африки, — я можу розповісти вам усе, як я вже говорив…

Тут Марут зупинився і подивився мені просто в очі, потім продовжував щирим тоном, який, проте, не переконав мене.

— Ми зрозуміли, — говорив він, — що ми помилилися, оскільки справжній оракул був знайдений серед нашого власного племені, і тепер уже два роки посідає своє високе місце. Поза сумнівом, останній оракул помилявся, розказуючи нам, що наступник перебуває в Англії. Ця жінка могла чути про Англію від арабів. От і все.

— Добре, — сказав я, намагаючись приховати свою підозру щодо особи цього нового оракула, — а скажи-но мені, що це за бог Джана, вбити якого ви мене сюди привезли? Чи слон — бог, а чи бог є слоном — що йому до Дитяти?

— Джана серед нас, кенда, є уособленням світового зла, тоді як Дитя втілює добро. Джана те саме, що Шайтан у магометан, Сатана у християн і Сет у наших ворогів єгиптян.

“Еге ж, розумію, розумію, — подумав я, — Дитя це Горус, а Сет — зле чудовисько, з яким воно вічно бореться”.

— Між Джаною і Дитям вічна війна, — продовжував Марут, — і ми знаємо, що, врешті-решт, хтось із них переможе.

— Увесь світ знав це від самого початку, — перебив я його. — Але хто ж або що — цей Джана?

— У чорних кенда Джана, або його символ, є слон, величезна люта тварина, яка при зустрічі вбиває всіх, хто не поклоняється йому. Йому приносять жертви. Живе він у лісі, але під час війни чорні кенда користуються ним, оскільки цей демон скоряється своїм жерцям.

— Але ж цього слона, певне, змінюють?

— Не знаю. Він один і той самий протягом кількох останніх поколінь, оскільки відомий своїми розмірами, і один із бивнів його стирчить униз.

— Це нічого не доводить, — зауважив я, — слони живуть по двісті років і більше. Ти коли-небудь бачив його?

— Ні, Макумазане, — здригнувшись, відповів Марут. — Якби я зустрів його, хіба залишився б живим? Але я боюся, що мені судилося побачити його, і не мені одному, — додав він, знову здригаючись.

У цей момент нашу розмову перервала поява двох чорних кенда, які принесли нам їжу — юшку з вареної курки.

Вони стояли біля нас, поки ми їли. Що стосується мене, я не скаржився, бо я дізнався все, що мені хотілося знати, про богословські переконання і звичаї країни і дійшов висновку, що жахливий бог-диявол чорних кенда був просто слон незвичайних розмірів і незвичайної люті, за яким за інших обставин я б із задоволенням пополював.

Апетит був у нас поганий. Ми, нашвидку поснідавши, вийшли з будинку і відвідали хатину, що стояла за нашим, де розташувалися наші білі кенда. Вони сиділи навпочіпки на землі і мали дуже пригнічений вигляд. Коли я запитав їх, у чому справа, вони відповіли.

— Нічого, тільки нам доведеться померти, а життя таке