Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

вона вислизнула з наших рук, як нестримний вітер.

— Татокано! Татокано! — Бобер заплескав себе по колінах.

— Татокано? Звідки, ж це тобі відомо? Ми не могли? Його впізнати, але справді… ніхто не бігає так швидко, як цей койот, що тепер служить Кривавому Томагавку і Шонці.

— Це був він! — Бобер зірвався з місця. — Татокано врятував нас! То знайте ж! Ми відпустили його і сказали, щоб він побіг через річку Жовтого Каменя до білих людей і служив їм до першого дня нового місяця. Тоді він може їх покинути і повернутись через Міні-Сосе до нас та одружитись з дівчиною Медовою Квіткою. Його уніформу я забрав з собою — тому він обов'язково прийде! А уатшітшун цей дурень запевнив, що ми поїдемо на схід до великого форту, бо я йому так сказав.

Чорний Сокіл провів рукою по волоссі Воїни, що повернулися з Токай-іхто, були дуже здивовані з того, що почули уривками, але ще не могли збагнути в'язку подій. Тоді Бобер докладно розповів їм про все, викликавши загальне схвалення і веселощі.

— Ти з певним правом носиш ім'я Хитрого, — промовили чоловіки. — Ти врятував нас від запеклого бою. Ми були між двома вогнями, але Четансапа і Бобер загасили їх. Довгий ніж Роуч сидить із Шонкою біля ставу по той бік льодяного потоку, а інші поїхали туди, де їм не знайти нас. Але довгі ножі з Північного форту, обдурені хитрощами Бобра, мабуть, скоро повернуться. Бо їх веде… — Чоловік запнувся на півслові.

— Хто веде їх? — спитав Чорний Сокіл.

— Ви всі знаєте його. Той, з рудим волоссям і жовтими зубами. Токай-іхто бачив його.

Чоловіки якусь мить помовчали.

— І не посмів убити, щоб вас не викрити?

— Так воно вже склалось.

Воїни посмоктували люльки.

— Якщо він тут, то не обійдеться без гарячої сутички, перш ніж ми перейдемо через Міні-Сосе, — сказав Чорний Сокіл.

Бобер заворушив пальцями на ногах.

— Чи ще далеко до Мулистої води?

Мисливські угіддя Ведмежого братства були розташовані на південному кордоні країни дакотів, і воїни не знали північних прерій.

— Три-чотири дні ходьби, — докинув літній чоловік з орлиним пером. — Нам лишилося перетнути горби, а потім перейти рівнину, де зовсім ніде сховатись.

— А тоді через Мулисту воду, де тепер тане лід, — продовжував Бобер. — Ось погляньте на річку Жовтого Каменя; там, угорі, на Міні-Сосе, теж не краще. Певно, крига зійде, поки ми дістанемося туди, і вода затопить берег.

— Тоді ти звелиш гребти отій вдові чорноногого, — промовив Четансапа.

— Авжеж, ти зможеш це зробити і тоді побачиш, чи інша до чого-небудь здатна, — втрутився Шеф де Лю. — Але що ви робитимете з цими зв'язаними чорноногими воїнами, коли ми вирушимо далі? Певно, Токай-іхто недовго дозволить нам байдикувати і курити люльку!

Всі помітили, що Четансапа був неприємно вражений, коли мова зайшла про чорноногих. Він підвівся.

— Куріть та простягніть ноги, поки знову не доведеться сідати на коней! — запропонував він гостям. — А я тим часом піду до вождя, розповім йому про все і послухаю, що він накаже.

Чорний Сокіл пішов.

Коли він виходив з намету, небо було ще ясне, але розжарена сонячна куля саме зникла за порослими травою західними горбами, і вечірні тіні лягли на виярок і табір. З намету чаклуна Гавандшіти линули моторошні — звуки. Старий розмовляв з духами. Тіпі Токай-іхто стояло трохи далі. Стіни його зараз були зовсім спущені й не пропускали всередину жодного погляду. Перед входом сидів Огітіка і довгим червоним язиком лизав чорну шерсть.

Воїн, просунувши свій худорлявий тулуб крізь проріз у наметі, опинився в цілковитій темряві. Раптом він відчув, що зайшов невчасно, але зараз уже пізно було відступати. Він опустив за собою шкіряну запону і зупинився, поки тінь перед його очима не перетворилась у постать і він не впізнав Токай-іхто.

Вождь стояв за погаслим вогнищем. Його вигляд здивував Четансапу. Він, здавалося, і не підводився, і не збирався сідати; по його оберненій до вогнища постаті не можна було також сказати, що він, ходячи туди й сюди по намету, враз зупинився. Вождь прибрав позу людини, що розмовляє з кимсь візаві, але проти нього нікого не було. Лише у глибині намету сиділи мовчазні Уїнона та Унтшіда. Біля ніг дівчини лежало буре ведмежа.

Чорного Сокола вразив відчужений, дивний погляд Токай-іхто. Воїн лиш один-єдиний раз бачив такі мінливі вогники в очах вождя. Це було тоді, коли вбивця Маттотаупи увійшов до намету сина. Тепер знову оцей сповнений гніву погляд, але він одразу ж згас, коли Токай-іхто, затамувавши свої почуття, із звичною ввічливістю пішов назустріч гостеві.

Він запропонував Четансапі сісти на ковдрах, але воїн попросив дозволу стоячи коротко доповісти про все.

З глибокою увагою, не перебиваючи ніякими запитаннями, вождь також стоячи вислухав повідомлення. Коли Четансапа закінчив, запала мовчанка.

Жодного слова не було промовлено про великий успіх Четансапи і жодного про помилки, яких він допустився. Жодного слова про смерть старого Крука.

Четансапа заходив туди й сюди по намету. Чи можна йому йти? Мовчання Токай-іхто гнітило його. Чорному Соколові було б легше, коли б Токай-іхто розгнівався.

— Коли ми вирушаємо? — хрипко запитав він вождя.

— Сьогодні вночі. Ми мусимо використати час, поки вороги йдуть по невірному сліду.

— Може, ти поглянеш перед цим на тих трьох полонених чорноногих, чи накажеш, щоб я їх зараз же вбив?

— Мій брат полонив цих воїнів. Він може з ними зробити, що йому забагнеться. Так само вирішив і Гавандшіта.

Четансапа міцно стиснув губи. Він сподівався, що його звільнять від вирішення долі полонених.

— Вони тягар для нас, — сказав він холодно. — Я їх зараз