Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

за півгодини знову випала нагода вистрілити вслід хижаку, який промчав повз мене з шаленою швидкістю й зробив кілька стрибків, після чого трава перестала хитатися. Ми обережно під’їхали туди, і невдовзі хтось вигукнув, що бачить тигра в траві. Магараджа попросив мене для певності зробити ще один постріл, звертаючи увагу на те, що з тигром ніколи не можна бути впевненим. Я прислухався до цього прохання і побачив, як голова тигра повалилася на землю.

Усі тріумфували, коли виявили, що тигр, якому стільки часу вдавалося руйнувати всі зусилля мисливців, урешті-решт спіткав свою долю. Виявилося, що це чудовий екземпляр завдовжки десять футів і сім дюймів (3,23 метра) — найбільший тигр, убитий того року в Непалі. Виконуючи вимірювання, магараджа розповів, що з усіх тигрів, які він уполював, найбільший був лише на один дюйм довший.

Подякувавши господарю за вдалий похід, я попрощався з ним. Магараджа висловив сподівання, що невдовзі матиме змогу вітати мне в Катманду.

У Белаурі ми полювали ще тиждень. Якось раз мені пощастило натрапити на березі річки на пітона, який мав завдовжки аж вісім метрів. Щоб опинитися на рівні голови й мати змогу вистрілити в плазуна, який повільно звивався, не зіпсувавши його шкіри, мені довелося чимало часу йти поряд. З величезної зміїної шкіри вистачило матеріалу на багато бажаних подарунків, коли я повертався до Європи.

Важче було добратися до крокодилів. Вони скидалися на колоди, які плавали в воді, чигаючи на здобич і високо витикаючи вирячені очі над поверхнею. Доводилося пильнувати, коли вони виповзуть на берег засмагати, і тоді спробувати влучити їм у потилицю. Було аж ніяк не легко наближатися до цих обережних тварин, які, помітивши бодай найменшу ознаку небезпеки, блискавично шугали в воду. Одного крокодила мені все ж таки вдалося застрілити, а ось другий, у якого теж влучила куля за всіма правилами мистецтва, викинув коника нашому мисливському товариству. Ми трохи часу посиділи на ньому, перш як рушити далі, і намірялися ще повернутися, однак коли підійшли до того місця знову, він десь подівся, і наше щастя, що не довелося помандрувати в глибочінь разом із ним.

11 лютого почалася люта буря зі зливою і змусила нас сидіти в наметах. Прокинувшись уранці, я почувався як болотний олень у своєму озерці. Лише за два дні буря вщухла, і коли ми дізналися, що по той бік річки бачили тигра, продовжили полювання за допомогою 35 слонів. Річка вийшла з берегів і змила мости, тож не лишалося нічого іншого, як подолати її на слонах. Слони брели так глибоко, що вода сягала до сідла-ховдаху, але ці розумні тварини нібито вміють плавати аж шість годин безперервно, а отже, не було причин для паніки.

Проти вечора тигра вдалося обложити. Він ховався у високій траві, якось уникав куль чотири години й своїм ревом та блискавичними наскоками жахав слонів. Перед настанням сутінок полковник Бейлі порадив мені їхати в коло і спробувати влучити в хижака. Це мені вдалося — на мій подив, тигр бездиханно повалився від єдиного пострілу. Тепер ми могли повертатися додому. Дорога далася важко. Слонячі ноги весь час ковзали на слизькому, тваринам довелося перебрідати через річку в непроглядній пітьмі. У кожному разі, тигра було вбито, і коли його розтяли, з’ясувалося, що моя куля спинилася в його серці: у цьому випадку радше талан, ніж уміння.

Після ще кількох днів полювання на різноманітну дичину наше мисливське товариство роз’їхалося. Полковник Бейлі лишився в таборі, а сам я 16 лютого у товаристві Ллойда Сміта та його дочки вирушив на станцію Ґаурі Фанта, щоб поїхати далі потягом через Раксаул до кінцевого пункту цієї залізниці, який був у Непалі. Решту шляху до Катманду я мав подолати верхи.

Зруйновані мости змусили нас поїхати до Ґаурі Фанти на слонах, сидячи в паді. Падом звалося схоже на матрац слоняче сідло, призначене для спільного використання кількома людьми, прив’язаними одне до одного товстими линвами. Надто під палючим полуденним сонцем сидіти й гойдатися там було дуже важко. За нами йшла група слонів, які несли на спині дорожні скрині, великі, мов будинки. Ми проїздили зеленою місциною з гарними, густими лісками. Орних полів не багато було видно, але скрізь ходила худоба. Села були маленькі, а почорнілі будівлі мали бідний вигляд. Поза халабудами сиділи худі, вбрані в полотно істоти, займаючись хто чим. Але здебільшого вони просто балакали — від розмов, здавалося, ці люди ніколи не стомлювалися. Коли ми проїздили повз, жінки або заходили до хати, або затуляли обличчя паранджею. Діти пустували на брудних подвір’ях. Повітря було сповнене притаманних для індуських сіл відразливих запахів.

У містах цих країв базари мають строкатий вигляд, і в них кипить життя. Галас стоїть оглушливий. На вузьких вуличках кишить критими екіпажами з парним запрягом, возами на буйволячій тязі, а також автомобілями — а ще там можна побачити, як якась худюща корова простує вперед у святій величності, обнюхуючи нечистоти й не звертаючи свого погляду на хаотичне довкілля.

Приблизно 80-кілометровий шлях від кінцевого пункту залізниці до столиці Непалу пролягав високими гірськими пасмами і долинами, що відкривалися між ними. Першу частину дороги до населеного пункту з назвою Бхімпхеді я проїхав у автомобілі, але, потрапивши туди, побачив перед собою високий гірський кряж, на схилі якого дорога перетворилася на круту, звивисту стежку. До Катманду вела підвісна дорога, збудована для перевезення речей, але я волів, щоб мій багаж везли поні в вантажних сідлах. Сам я подолав більшість того шляху пішки, хоч мені дали верхового поні. Дорога тривала дві доби, й проти вечора другого дня я дістав змогу з перевалу Чандрагірі милуватися величезним хребтом Гімалаїв і суворим краєвидом, що розстилався поза Еверестом. Коли ми спустилися крутим схилом, я прибув 20 лютого у непальську долину з добрими дорогами, яка була на віддалі лише десять кілометрів від мети моєї поїздки, і ще того самого вечора дістався до Катманду. Дорога була стомливою, і я легко зрозумів, чому Непальське королівство має небагато контактів із зовнішнім світом.

Катманду було жвавим торговельним центром. Забудоване зовсім непланомірно, без бруківки, місто скидалося радше на гігантське село. Архітектурний стиль, який мав у собі щось англійське, був цікавим, і я побачив багато гарних брусованих будинків. Численні храми з рясно оздобленими, позолоченими дахами надавали місту барвистості. Тисячі тибетських прочан щороку йшли через Катманду вклонитися Будді, який за легендою народився в непальському лісі Тераї.

Через кілька днів по прибутті я мав радість знову потиснути руку полковнику Бейлі. Сім