Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Я не знаю, Насте, — якби Імагін повторив ще кілька разів, вона завила б.

Мама завжди вважала, що всі ці вигадки про амнезію — казки, на які непогано купився суд. І зараз Насті здавалося, що їй намагаються набрехати так само.

— Але мені дуже шкода, що через нас… — чоловік вів розмову далі.

— Шкода, — Веселова тут же перебила. — Якщо тобі так шкода, Глібе, чому ж ти не прийшов повинитися? Чому ви відкупилися? Від нас, від правосуддя? Тобі було настільки шкода? — дівчина підвищила голос, сама того не помічаючи.

— Ми не відкуповувалися. У будь-якому разі, батько присягався, що він нікому не платив.

Настя фиркнула, піднімаючись зі стільця. Обійшла його, знову наблизилася до вікна, уже звідти розвернулася, дивлячись на згорбленого Гліба.

— Тато непогано владнав твої проблеми, ось тільки невже йому не прикро, що синочок відрікся від славетного прізвища? Я ось ношу татове з гордістю, а знаєш чому? Та тому, що це все, що залишилося мені від батька! — голос зірвався, дівчина схлипнула, розвертаючись до вікна.

Ні. Вона помилялася. Не зможе пробачити. Ніколи не зможе. Між ними вічно стоятиме та ніч. Той байк. І неважливо, хто був за кермом — Гліб або його друг, тата це не поверне.

— Пробач мені, Насте, — він підійшов, збирався доторкнутися, але Веселова повела плечем, ухиляючись. Шумно видихнувши, Імагін опустив руку. А потім вони довго просто стояли. Настя зрідка схлипуючи, паралельно стираючи сліди сліз зі щік, боячись розвернутися й побачити його так близько. І Гліб — усвідомлюючи, що навіть доторкнутися права не має.

— Іди, будь ласка, — вона прошепотіла, не сумніваючись, що почує. — І більше не з’являйся в моєму житті. Ніколи. Я не пробачу. Не зможу пробачити.

І вона, і він здригнулися, коли на кухні щось полетіло на підлогу.

Він прийняв відповідь. Як боротися там, де не маєш права боротися? Як намагатися спокутувати те, що неможливо спокутувати? Як просити пробачення, якщо пробачити неможливо?

Імагін вийшов мовчки, тихо зачинив за собою двері, спустився вниз. Настя бачила, як чоловік зупиняється біля машини, тулиться чолом до нагрітого на сонці боку, із силою стискає пальці на ручці, а потім б’є ногою по диску.

Намагаючись не розплакатись, Настя закусила кулак.

Не можна так жити. Він тут — і хочеться роздряпати йому обличчя, помститися болем за той біль, який заподіяв. Він там — і хочеться бігти назустріч, щоби благати пробачити за те, що змусила страждати. А потім перед очима знову мама і її біль. Тато і його смерть. І знову Гліб, коли прилетів із відрядження. А потім вирізка з газети, де чоловік із сірим овалом замість обличчя сидить, згорбившись, стиснувши руки в кулаки.

Машина виїхала з подвір’я, а Настя розвернулася, впала на стілець, шумно відсунула тарілку, здається, навіть ніж на підлогу впав, знову починаючи ридати від своєї безпорадності й безсилля.

Плакала довго, не помічаючи, що бабуся знову в кімнаті, гладить по волоссю й тихо шикає, чекає, коли внучка отямиться.

— Я люблю його, бабусю, — не витримавши, Настя підняла голову, прошмигнула в розкриті обійми, дозволяючи заколисувати себе, усе так же гладячи та примовляючи щось ніжне, але дуже важливе.

— І він тебе любить, Настусю. Не любив би — не приїхав. І я тебе люблю, і мама твоя, й Андрійко, і тато… — плач став зовсім нестерпним. Любити його — зраджувати пам’ять батька, а не любити Гліба Настя не могла.

— Що мені робити, бабусю, що? — притиснувшись до кашемірового светра, Настя розридалася ще сильніше.

— Для початку, послухай, Настусю. Уважно послухай те, що я скажу, а пізніше ми щось придумаємо. Добре?

Настя кивнула, затихла, дійсно прислухалася. Відчувала, як бабуся гладить по спині, а сама затамувала подих.

— Він не винен, Насте. Повір мені. Повір матері, яка втратила тоді свого єдиного сина. Наталя не бреше, просто бачить те, що хоче бачити. Їй потрібна причина, щоби ненавидіти людину, яку вона назвала винною. І вона її бачить. Стільки років минуло, а вона все не може відпустити, пробачити, прийняти. Та і пробачати його нема за що. Хіба що за те, що дозволив товаришу сісти за кермо. Але вона ж не в цьому звинувачує…

— Вона тата любила.

— Любила. І любить, — знову руки по спині, а в горлі клубок. — І я люблю. І ти любиш, Андрійко теж любить. Але любити тата й ненавидіти людину за те, що так склалася доля — це ж не одне й те саме. Я була тоді на кожному засіданні, Насте. Я дуже уважно слухала. Слухала, теж злостилася, але хоча б намагалася боротися за істину. За істину, а не заради помсти. Той, який був за кермом, дійсно був п’яний, швидкість вони не перевищували, дорога освітлена була погано, але збили на переході, тому вина є. Ось тільки він же помер на місці, розумієш? Той, який збив Володю, помер на місці. А твій Гліб потрапив до лікарні. Так само як наш тато. Ми думали, що все минеться. Думали, що він у нас народився в сорочці — всього ж переломи та струс. А він жартував, сміявся, гітару просив принести, збирався з загіпсованою рукою грати, але ніби відчував. Такі речі говорив… Ти ж пам’ятаєш?

Настя кивнула — пам’ятала. Пам’ятала, як одного разу сиділа з татом у палаті, на його ліжку, і він сказав їй, що танці — її доля. Вона напевно забула б ту розмову, якби у них після цього було ще багато розмов, та стала б однією з, але вона була останньою, а тому так запам’яталася.