Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

27.2

– До сутінків будемо вдома, –  сказав Кадмас.

–  Добре, – лагідно відповіла Оейде. 

Всю дорогу від болота до дубового гаю вони майже не розмовляли. 

Кадмас лише ввічливо поцікавився про те, як вона почувається, а більше ні про що не розпитував.  

Оейде розуміла: він намагається ставитися до неї з усією шанобливістю, з якою наречений має ставитися до своєї нареченої. Це і втішило, і засмучувало дівчину. 

Часом, глянувши нишком, вона бачила його задумливе обличчя і похмурий погляд. І якимось шостим чуттям розуміла, про кого той думає. Звичайно, він не стане про це говорити відкрито, та тільки Оейде все одно відчувала приступ глухої ревності. 

Як дивно і страшно ревнувати коханого до самої себе! Чи вистачить у неї сміливості коли-небудь зізнатися йому в тому, що Дія – це вона, яка була  під впливом  закляття?

Утім, інші теж мало розмовляли. За весь час вони лише двічі зробили привал, щоб поїсти і дати відпочити коням.  Тоді дівчина змогла трохи подрімати в тіні дерев. Гла розташувалася поруч із нею. 

І коли чоловіки відволіклися, вона запитала, вириваючи Оейде з м'яких долонь сну:

– Ти справді подбаєш про мене? Це не обман і не спосіб помститися?

– Звичайно, – сонно промовила Оейде, – навіщо мені тебе обманювати? І мститися не до чого. Зрештою ти дуже мені допомогла, хоч і намагалася спершу погубити!

– Я не збираюсь ні за що просити вибачення, – сердито зітхнула карлиця.

– То й не треба! Казала ж тобі: захочеш – залишишся, захочеш – підеш... якщо тобі є, куди йти.

– Напевно, немає. Я все життя блукала  разом із матінкою. Іншої долі не пам'ятала.  

– А скільки тобі років, Гла?

– Не знаю. Може двадцять чи менше... Ми з Тавіфою двійнята. Я вже звикла до своєї потворності. Вважаю, що мені пощастило більше, ніж Тавіфі – боги забрали мою красу, але зберегли розум, а в неї забрали все!

Але тут поблизу пролунав голос, і Гла замовкла...

Ітамар вирішив об'їхати стороною березовий гай, не хотів, щоб Оейде згадувала про перенесені нещастя. 

Відчувши близьке стійло, невтомні коні понеслися ще швидше. 

На землю вже опадали сутінки, тому Оейде не могла як слід розгледіти місцевість, якою вони їхали. Але вона чітко чула запах мохів, хвої та прісної води. Цей запах нагадав їй про рідні північні ліси, і надія на близьке щастя закрутила їй голову так сильно, що дівчина навіть злякалася цього чудового почуття.

Вона трохи притримала коня. Побачивши це, Кадмас теж сповільнився.

– Що з тобою? – стурбовано запитав він, помітивши, що її руки, які стискають поводи, тремтять.

– Ні, зі мною все добре, – тихо відповіла Оейде, – просто я дуже хвилююся...

– У чому ж причина твого занепокоєння? – ввічливо поцікавився Кадмас.

– У тому новому, що на мене чекає... У нашому весіллі... 

– Весілля буде восени або коли ти сама вирішиш.  За цей час ти звикнеш і до Лянсіди, і до мене.

– Я досі не подякувала тобі за порятунок... – сказала Оейде після короткої паузи.

– Це не тільки моя заслуга... 

– Але ж ти не побоявся вирушити один, не став чекати на допомогу...

– Звідки ти знаєш, що я вирушив один? – Кадмас трохи здивовано підняв брову.

Оейде зрозуміла, що припустилася помилки, але продовжила безтурботно посміхатися.

– Чула, як про це говорив твій батько, – збрехала вона.

–  Що ж, ймовірно так і є, –  погодився Кадмас, – Продовжимо шлях.

– А де ж сама Велика річка? – запитала дівчина.

– Скоро ти її побачиш. Коли відпочинеш і прийдеш до тями, я неодмінно покажу тобі все, що тут є. А тепер – уперед, не будемо затримуватися, бо на нас чекає Лянсіда! 

– Гаряча ванна і чисте ліжко! – засміялася Оейде, дивлячись на Кадмаса грайливо.

– Усе, як забажаєш! –  стримано відповів він.

Її бешкетна посмішка, блиск її  очей надихали Кадмаса. Ні, його наречена  зовсім не крижана  принцеса. Мало того, що вона дуже вродлива й струнка, так у ній ще вирує такий вогонь, що проникає до самого серця і змушує його палати.

Кадмас помітив, як сама Оейде на нього дивиться і зрозумів, що він теж їй сподобався.  Він не хотів, щоб її почуття трималися лише на тому, що він врятував її від якоїсь там біди. 

І тут Кадмас несподівано знову спохмурнів. А Дія? Як йому не хотілося, а довелося відмовитися від спроби розшукати її. Ніхто б не зрозумів його вчинку. 

Тільки Кадмас не вірив, що з нею сталося нещастя. Найімовірніше, вона кинула його з якихось, тільки їй відомих причин. 

Що ж, на те є її бажання! Вона знає, хто він і звідки, тому, якщо виникне потреба, то зуміє відшукати його в Лянсиді.

Ця думка заспокоювала хлопця. Кадмас не розумів тих почуттів, які він відчував до жінки, що була набагато старшою. Але коли він її поцілував, йому навіть здалося, що він закоханий у неї, але та думка промайнула та щезла наче якась мана…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍