Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Червоному.

— Знайшов, — буркнув Андрій.

— Справді?! — він одразу пожвавився. — Оце даєте! І хто ж то?

— Такий собі Арсен… Навіть прізвища не знаю, — Андрієві кортіло завершити розмову якнайшвидше.

— І як ви здогадалися? Розгадали ребус із рукою?

— Не повністю…

— Упс… — Харитон картинно витріщив очі, ніби йому стало вкрай ніяково.

— А ви і про руку знаєте, — байдужо зауважив Андрій.

Мабуть, варто було замислитися, звідки він про це знає, але Андрюха не мав сили навіть просто здивуватися.

— А хоча б загадку браслета — відгадали? — облесливо поцікавився Харитон.

— Так. На руці був його браслет, а оцей — її.

— Дозвольте? — Харитон узяв прикрасу і короткозоро прищурився. — Он воно як! «Звір»! А ви, значиться, знали, що Арсен себе так називає?

— Ні, звичайно.

— Зате ви знали, що… — Харитон звів брови, немов очікуючи, що Андрій продовжить. — А що ви, до речі, знали? Що він сентиментальний хлопчина, який дарує дівчині гарненький браслетик, перш ніж зарізати?

— Одне іншому не заважає, якщо ви не в курсі.

— Це точно! — погодився Харитон. — Чого я ніяк не збагну, то це якого милого Арсен виготовив такий браслет для себе. Тим більше, з її іменем. Хвалитися перед дружиною?

— Вони з Христиною могли мати таємні стосунки. Це, до речі, пояснює, чому напис зроблений на звороті.

— І що? Так кохав, аж зарізав?

— Це золото, Харитоне Еребовичу. Із будь-яким іншим матеріалом усе було б набагато складніше. А от золото не обов’язково означає почуття.

— А що ж тоді?

Андрій надовго задумався. Намагався уявити собі Арсена, що приміряє свій браслет. Із цим, що на ньому написано «Звір», запитань не виникало. Але отой, інший…

Харитон терпляче чекав.

— Я ось що думаю… — почав Андрій. — Соціопат, який убиває, навряд чи взагалі здатен любити.

— Логічно.

— Та це не означає, що йому не хочеться. Інше діло, що він не може… Розуміє, що мусить бути іще щось, окрім сексу. Але що? І тоді якісь атрибути — це єдиний спосіб учинити так, «як у нормальних людей». Наприклад, два іменні браслети — дорого, красиво, символічно. Спробуй тепер скажи, що це не кохання! — Андрій замислився. — А всередині однак порожнеча. І він убиває, щоб відчути бодай щось.

— Просто поезія! Але таки справді багато що пояснює, — Харитон кивнув. — Неясно інше: чому ви вирішили, що цей соціопат — саме Арсен?

— За щільністю кістяків у шафі. Так ви, здається, висловилися?

Він розшнурував течку і виклав перед Харитоном світлину — сліди удушення, що симетрично розфарбували ніжну дівочу шкіру від ключиці до підборіддя.

— Оу! — зрадів Харитон. — Чиясь шия! Це ж усе доводить!

Й уточнив, наголошено делікатно прошепотівши:

— А чия вона, перепрошую?

— Його дружини, — знітився Андрій. — Я сам бачив. Ззаду на шкірі залишився кожен палець. Розумієте, що це означає?

— Що душили навсправжки! — впевнено кивнув Харитон. І додав: — А до речі, ви запитували у Ксенії, хто то був?

Андрій утомлено зітхнув:

— Чого вам од мене треба?

— Ваша правда, — Чоловік у Червоному підсунув до себе течку і заходився щось шукати. — Давайте ближче до діла… Ось!

І вицупив із теки фото. На ній був Арсен. Очі закотилися під лоба, наче в екстазі. На його чолі красувалася кругла темно-червона пляма — наче ніяка не дірка, а знак шанувальників богині Шакті, який йому хтось поспіхом наніс перед смертю, щоб Божественна Мати взяла його під вічне заступництво.

— Уже десь бачили таке сьогодні? — з невинним виглядом запитався Харитон.

«Підкинув, — промайнуло в Андрієвій голові. — Як ото Оксі — снодійне. Тільки я взагалі нічого не помітив».

— Ви прийшли мене заарештувати? — запитав він уголос.

— Та що ви таке кажете! Аж прикро чути, — Харитон запхнув фото назад у папку. — Я прийшов купити у вас цю теку.

— Беріть її задарма! — гмикнув Андрій.

— Ні-ні… Це буде трохи незвична угода. Я купую, але платите ви.

— Можете не старатися, — Андрій спокійно подивився йому в очі. — Я не маю чим платити — це раз. Мені начхати на ваш шантаж — це два.

— І на це вам теж начхати?

Спритним рухом мартопляса Харитон витягнув із середини теки якесь фото і підсунув його ближче до Андрія. Зі знімка сором’язливо всміхався хлопчик років дванадцяти в афганській шапці паколь.

— Або ось, — і Харитон виклав іще одну світлину. Наче карту з колоди.

На ній було немовля. Крихітне. Навіть якесь аж занадто крихітне. Все у трубках і якихось дротах, воно лежало серед моніторів і громіздких, вочевидь медичних, апаратів.

— І моє найулюбленіше, — оголосив Харитон і виклав третє фото.

Це був дуже гарний, достоту художній портрет дівчинки з мушелькою слухового апарата за вушком.

— Хто. Ти. Нахрін. Такий?! — Андрій загарчав і підвівся, загрозливо нависнувши над Харитоном.

— У потягу ви обрали полуницю, — незворушно нагадав Харитон. — Тому все пам’ятаєте, поки решта спокійно їдуть собі далі. Не всіх, ясна річ, упізнаєте…

— Що я обрав?! — гаркнув цілком збитий із пантелику Андрій.

— Ганятися за привидами! Я ж пропоную вам дещо особливе: забрати ваші тривоги, нічні кошмари, докори сумління, провали! Купити у вас папку, а разом із нею — всі ваші моторошні спогади.

— Купити спогади? — Андрій презирливо всміхнувся. — Ким ви, цікаво, себе помислили…

— Я? Я воскресіння й життя! — гордо проказав Харитон, а через паузу додав, ніби знітився: — Хоча з моїх вуст, згоден, звучить дивно.

Говорити далі, вочевидь, не було сенсу. Андрій мовчки запхнув під порожню чарку пару купюр, узяв теку і вже подався було на вихід. Чоловік у Червоному схопив його за рукав. Різко і грубо — ніби Андрій на повному ходу зачепився за гілку.

— Як вважаєш, чому в «Сяйві» тобі перепав сьомий номер? — очі Чоловіка в Червоному недобре зблиснули. — Чому не перший? Думаєш, не було вільних?

— Що ти мелеш?.. — Андрій спробував вивільнити руку, але Харитон учепився в неї мертвою хваткою.

— Одна мізерна послуга — і все, що в папці, покине вас назавжди! — продекламував Харитон блазенським голосом. — Пропозиція обмежена! Замовте сьогодні — й отримайте подарунок!

Вільною рукою він дістав невеличку мідну монетку і продемонстрував Андрієві. З її ввігнутого боку так само дурнувато витріщалася сова. Андрій вивільнив руку так рвучко, що Харитон мало не загримів зі свого стільця.

Вже у дверях його наздогнав вигук довговолосого — такий голосний, аж відвідувачі стривожено попідводили голови:

— Уже, Господи, чути, бо чотири вже дні він у гробі…

І вже як спускався сходами, долинуло тужне і геть безтямне:

— Вийди сюди, Лазарю! Вийди сюди!!!

…Здавалося, Харитонів регіт переслідував Андрія засніженими вулицями всю дорогу до «Сяйва».

Розділ 54

Краще не