Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

      Олень прокинувся від свого власного крику.

      - Чого ти кричиш? – Нахилив свою вузьку допитливу голову Смок. – Вже майже опівдні. Наплавався вчора?

       Хлопець машинально кивнув, але його роздирали жахливі відчуття. Тепер він був певен – Боги та Духи попереджали його вчора, коли скинули з хвилеріза у Море. Оленю треба триматися якнайдалі від Фросі, інакше дівчина буде у небезпеці.

        Фрося ж, яка нічого не підозрювала про похмурі думки коханого, радісно наспівувала веселу мелодійку, посміхнулася Оленю та запропонувала погуляти у лісі, після обіду. Повний смутку, хлопець погодився.

      Літній день був сонячний та спекотний. Галявиною радісно літали метелики та поодинокі пташки. Вітер взяв вихідний, і повітря застигло на місці. У цій болотяній місцевості спека прирівнювалася до задухи – дихати було майже не можливо. Для Фросі, яка все життя прожила у такому кліматі, погода видавалася чудовою.  Олень, який звик до меншої вологи та менших викидів вуглецю в атмосферу, почувався зле. Хоча, можливо, причина крилася у його сумній місії.

       Пройшовши декілька сотень метрів лісом, який відпочивав після полудневої спеки, молоді люди вийшли на галявину. Фрося радісно тягнула Оленя за руку, розповідаючи щось смішне. Але хлопець не слухав. Кров стукала у скронях, долоні спінили – дивно, що дівчина цього не помітила, - а зуби радісно відбивали щось Азбукою Морзе. Що саме, Олень не зауважив – у нього були геть інші проблеми.

       Вийшовши на галявину та ставши у тінь великого дуба, Фрося повернулася до Оленя, піднялася навшпиньки, обвила шию хлопця своїми худими руками  та ніжно, але пристрасно поцілувала в губи. Олень не відповів на цей пристрасний заклик. Він застив наче статуя, або як людина, яка з’їла в ресторані дорогезний обід і лише щойно згадала, що забула гаманець із грошима та різними картками вдома.

      - Що трапилося? - Поцікавилася дівчина. – Ти не виспався?

      - Виспався, - зітхнув хлопець. Треба було зняти її руки зі своїх плечей та шиї, але щоб зробити це, не вистачало сил. Отак би він і прожив усе своє життя!

     - Тоді, у чому справа? – Поцікавилася Фрося, а хвилі неспокою та нервування вже прокотилися її обличчям та проникли до відьомських очей.

      - Думаю, нам краще не зустрічатися… як парі, - пробурмотів Олень, намагаючись не дивитися їй у очі.

      - Чудово! – Розлютилася Фрося. – Вчора ти кажеш, що я – все твоє життя, і нікого важливішого за мене немає на всьому світі. А сьогодні ти вже біжиш від мене, наче Чорт від ладану! Ти знаєш цей вислів? – Хлопець кивнув. – Яка типова чоловіча поведінка! – Додала дівчина. - І що ж тебе спонукало поступити як “справжний чоловік”, - останнє словосполучення вона взяла у повітряні лапки, таким чином звільняючи Оленя від своїх обіймів.

       - Я занадто старий для тебе, - пробурмотів хлопець, дивлячись, як у траві сидить коник і намагається стрибнути, якнайдалі від своєї долі. Брови дівчини полізли вгору, а очі стали ще більшими.

       - Вчора ти був молодшим лише на одну добу, і ця “геніальна” думка тебе не стримала. Що відбувається?

     - Я ж тобі кажу, - невпевнено відповів Олень.

     - Ти мені брешеш. Або кажи правду, або… я не знаю. Але я зроблю щось дійсно жахливе. Ти може, читав Вільяма Конгрвіа? Тоді ти маєш знати, що у пеклі немає лиха страшнішого за жінку, яку образили. Ну?

      - Вчора, коли ми впали у Море з хвилеріза… Це була не випадковість. Боги та Духи попередили нас про небезпеку. А сьогодні мені наснився сон: якщо я не відмовлюся від тебе, з тобою станеться лихо.

      - Духи? Сон? Ти віриш дурним забобонам? Ти знаєш стільки всього і…, - здавалося, що Фросі навіть дихання відібрало від розпачу, здивування та огиди, - …і досі віриш у ці забобони?!

      - Це не забобони, а попередження, - наполягав хлопець.

      - Забобони! Ми - люди! І ми самі можемо віршувати свою долю! Якщо ти цього не розумієш…. Що ж, мабуть тобі просто було самотньо і ти шукав когось… а тепер - злякався. Зрештою, ти завжди ховав голову у книжки, наче страус ховає свою у пісок. Якщо ти боїшся почуттів та боротьби, - знизала плечима дівчина, аж занадто легковажно, щоби це було правдою, - це твої проблеми.

      Вона розвернулася на 180 градусів та спокійно рушила геть. Якби Олень прослідував за нею, то побачив би, що, заховавшись за деревами, Фрося кинулася бігом до тунелю, ковтаючи гіркі солоні сльози. Однак, хлопець застиг і віддався своїй скорботі та болю. Він переконував сам себе, що зробив так, як краще. Але, внутрішній підступний голосок шепотів: “Вона права. Ти боїшся життя. Вирішив, що легше одразу її втратити, ніж вступити у  боротьбу, із непередбачуваним фіналом? Що ж, вітаю: ти її втратив назавжди”.

     - Оце, ти дурню зробив, - повідомив Лісовик, який з сірого каменю на узбіччі галявини перетворився на себе самого.

      - Ти завжди підслуховуєш? – Запитав Олень. Його це не дуже турбувало у дану мить, але ж треба чимось стримати потік сліз, які підступно намагалися пролитися з розгублених смарагдових очей.

       - Якщо вже підходити до проблеми глобально, - заявив Лісовик і цьомкнув переляканого метелика, - то це ви приходите до мого лісу. А я тут, між іншим, живу.