Читати книгу - "Хто боїться смерті"

казав Сола!

— Я ненавмисне.

Ми витріщились одне на одного, просто нажахані тим, у чому навіть не були впевнені.

— Що ми за парочка? — пробурчав Мвіта, перекочуючись на спину.

— Не знаю, — відповіла я й сіла. — Але як це тобі вдалося? Ти ж не…

— Я не знаю, і мені начхати, — роздратовано заявив він. — Перестань мені нагадувати, ким я не є.

Я гучно втягнула повітря крізь зуби й відвернулася від нього. Почула, як один з бійців надворі шепоче, а інший хихоче собі під носа.

— Ви… вибач, — промовила я й трохи помовчала. — Дякую. Ти знову мене врятував.

Я почула, як він зітхнув. А тоді перекотив мене обличчям до себе.

— Я тут саме для цього, — сказав він. — Щоб рятувати тебе.

Я наблизила його обличчя до свого. Це було наче голод, який не могли наситити ні я, ні він. Коли сонце почало вставати, мої соски вже аж боліли від дотику Мвітиних губ, а в нього лишилися подряпини на спині та сліди від укусів на шиї. Ми мучилися солодким болем. І все це не стомлювало нас, а надавало нам сили. Він пригорнув мене й зазирнув углиб моїх очей.

— Якби ж то в нас було більше часу. Мені ще є що з тобою зробити, — всміхнувся він.

— І мені ще є що з тобою зробити, — всміхнулася я на весь рот.

— Гарний будинок, — заговорив він. — Десь у пустелі, подалі від усього. Два поверхи, купа вікон. Ніякої електрики. Четверо дітей. Троє хлопчиків і одна дівчинка.

— Всього одна дівчинка?

— Повір мені: з нею буде більше мороки, ніж з усіма трьома хлопчиками разом узятими, — відповів Мвіта.

Біля хатини залунали кроки. Всередину зазирнуло якесь обличчя. Я притиснула свою рапу до себе.

— Я просто перевіряю, — запевнив боєць. Мвіта обгорнув стан рапою й вийшов поговорити з ним. Я лишилася лежати, вдивляючись в обгорілу чорну стелю, що у тьмяному передсвітанковому світлі скидалася на прірву.

Повернувся Мвіта і сказав:

— Їм потрібно зробити дещо з Лую, поки ми не пішли.

— Що зробити? — нечітко вимовила Лую, ще остаточно не прокинувшись.

— Нічого серйозного, — відповів Мвіта. — Одягайся.

Мвіта стояв за спиною в Аная, який опустився на коліна перед багаттям, тримаючи в полум’ї металеву кочергу. Інші збирали речі. Я взяла і стиснула руку Лую. Кукурудзиння від легенького вітерцю похилилося на захід.

— Що таке? — запитала Лую.

— Підійди й сядь, — наказав Мвіта.

Лую потягнула мене за собою. Мвіта передав кожній з нас по невеликій тарілці з хлібом, смаженою кукурудзою та смаженою куркою, якої я не їла, відколи ми пішли з Джвагіра. Їжа була прісна, але смачна. Коли ми доїли, тарілки в нас забрали двоє бійців із тих, які відмовилися з нами розмовляти.

— Тут океке — раби, ви це знаєте, — сказав Анай. — Ми живемо вільно, але маємо слухатися всякого нуру. Більшість із нас цілоденно працює на нуру, а ночами час від часу — на себе. — Він тихенько засміявся. — Хоча ми явно відрізняємося від нуру зовні, для них важливо нас позначати.

Він підняв тонку розпечену кочергу.

— Ой, ні! — вигукнула Лую.

— Стривайте! — втрутилась я. — Це справді необхідно?

— Справді, — спокійно підтвердив Мвіта.

— Що швидше це зробити, то менше тобі доведеться про це думати, — сказав Лую Анай.

Бунк простягнув малесеньке металеве колечко з ланцюжком із чорних і блакитних намистинок.

— Колись це належало мені, — сказав він.

Лую позирнула на кочергу і глибоко вдихнула.

— Ну добре, робіть це! Робіть!

Вона до болю стиснула мені руку.

— Розслабся, — прошепотіла я.

— Не можу. Не можу!

Але вона не ворушилась. Анай швидко ткнув гострою кочергою в хрящ у верхній частині її правого вуха. Лую тоненько писнула — і більш нічого. Я мало не засміялася. Саме так вона зреагувала, проходячи обрізання під час Одинадцятого ритуалу.

Анай вставив сережку. Мвіта дав їй з’їсти якийсь листок.

— Жуй, — сказав він. Вона зі спотвореним від болю обличчям почала жувати в нас на очах.

— З тобою все гаразд? — запитав Мвіта.

— Думаю, буде… — Вона повернулася вбік і виблювала.

Розділ 57

Ми розпрощалися швидко.

— Наш план змінився, — сказав Анай. — Ми обійдемо Ґаді. Там для нас нічого немає. А потім ми зачекаємо.

— На що? — запитав Мвіта.

— На новини про вашу трійцю, — відповів Анай.

І на цьому ми розійшлися. Вони подалися на схід, а ми — на захід, до рідного міста мого батька, Дурфи. Пішли вздовж ряду буйної зеленої кукурудзи.

— Яка вона на вигляд? — запитала Лую, нахиливши голову до мене, щоб показати сережку.

— На тобі вона навіть нічогенька, — сказала я.

Мвіта, який ішов за кілька кроків попереду, втягнув повітря крізь зуби, але змовчав. У нас не було нічого, крім нашого вбрання й портативки Лую. Це було приємно, ми почувалися майже вільними. Наш одяг був брудний від пилу. Анай казав, що океке ходять у брудному пошарпаному одязі, тож Лую так буде легше злитися з натовпом.

Там, де закінчувалася кукурудза, починалася чорна асфальтована дорога, на якій було багато людей, верблюдів і скутерів. Безліч скутерів. Повстанці казали, що в містах Семиріччя скутери називають «окада». На деяких окадах їхали жінки-пасажирки, але я не бачила жодної, якою б керувала жінка; у Джвагірі було так само. На другому боці дороги починалася Дурфа. Будівлі тут були дебелі та старі, як Дім Осуґбо, але й близько не такі живі.

— А що, як хтось накаже мені попрацювати на себе? — запитала Лую. Ми ще ховалися в кукурудзі.

— Тоді погоджуйся і просто йди далі, — сказала я. — Якщо ця людина не відчепиться, то в тебе не лишатиметься вибору, доки не з’явиться можливість утекти.

Лую кивнула. Вдихнула й заплющила очі, сідаючи навпочіпки.

— Ти в порядку? — запитала я, присівши біля неї.

— Мені страшно, — сказала вона й сильно насупилася.

Я торкнулася її плеча.

— Ми будемо зовсім поряд. Якщо хтось спробує тобі нашкодити, то дуже пошкодує. Ти знаєш, на що я здатна.

— Ти не можеш піти проти цілого міста, —