Читати книгу - "Дюна"

але так і є. Вона несе джигад. Вона народила мене й навчила. Вона — мій ворог».

35

Поняття прогресу існує як захисний механізм, покликаний захистити нас від жахіть майбутнього.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

У свій сімнадцятий день народження Фейд-Раута Харконнен убив свого сотого раба-гладіатора на родинних іграх. Гості з імператорського двору — граф і леді Фенрінґи — заради цієї події прибули на рідну планету Харконненів Ґ’єді Прайм. Того дня їх запросили сидіти разом із найближчими членами родини в золотій ложі над трикутною ареною.

Святкування влаштували саме на Ґ’єді Прайм не лише на честь уродин на-барона, а й щоб нагадати всім Харконненам і їхнім підлеглим, що Фейд-Раута — офіційний спадкоємець титулу. Старий Барон постановив, щоб усі робітники планети від меридіану й до меридіану відпочивали, а в родинному місті Харко було докладено багато зусиль для створення ілюзії веселощів: із будинків звисали стяги, стіни вдовж Палацового шляху виблискували свіжою фарбою.

Однак збоку від центральної дороги граф Фенрінґ і його леді помітили купи сміття, обдерті коричневі стіни, що відбивалися в брудних калюжах на вулицях, та людей, що таємно і поквапом перебігали з місця на місце.

Блакитна цитадель Барона видавалася жахливо досконалою, однак граф і його леді чудово бачили ціну цієї досконалості: всюди стояла охорона, і її зброя виблискувала по-особливому: досвідчене око відразу бачило, що нею частенько користуються. Навіть усередині замку переходи між коридорами було обладнано контрольно-пропускними пунктами. Хода слуг і їхня постава свідчили про військову підготовку… як і очі, що ретельно до всього придивлялися.

— Тиск наростає, — мугикнув граф до своєї леді їхньою таємною мовою. — Барон тільки починає бачити ціну, яку йому насправді довелося заплатити за право позбутися Герцога Лето.

— Часом я маю переповідати вам легенду про фенікса, — відповіла вона.

Вони стояли в приймальній залі в очікуванні походу на родинні ігри. Передпокій був невеликим — можливо, сорок метрів завдовжки й на половину того — завширшки, але декоративні колони вздовж стін різко звужувалися догори, а стеля була злегка вигнутою, завдяки чому створювався ефект більшого простору.

— Ах-х-х, ось і йде Барон, — мовив граф.

Барон рухався залою особливою ходою — перевальцем, — зумовленою потребою керувати всією покладеною на силові підвіски вагою. Його обвислі щоки підскакували й опускалися; підвіски хиталися й пересовувалися під помаранчевим убранням. На руках у нього виблискували персні, сяяли вплетені в мантію опафіри.

Поруч із Бароном крокував Фейд-Раута. Темні кучерики зачесаного назад волосся видавалися недоречно веселими на тлі похмурого погляду юнака. На ньому був обтислий чорний мундир, щільні штани, які трішки розширювалися донизу, й м’які черевики, що вкривали його маленькі ноги.

Леді Фенрінґ, звернувши увагу на спокій юнака і плавний рух м’язів під мундиром, подумала: «Цей не дозволить собі стати огрядним».

Барон зупинився навпроти них, по-власницьки схопивши руку Фейда-Раути, й мовив:

— Мій небіж, на-барон Фейд-Раута Харконнен, — і, повернувши по-дитячому товсте обличчя до Фейда-Раути, сказав: — Граф і леді Фенрінґи, про яких я тобі розповідав.

Фейда-Раута схилив голову, наскільки того потребувала ввічливість. Він дивився на гнучку золотоволосу леді Фенрінґ. Її бездоганна фігура була вбрана в просту, але досконало підібрану сукню сірого кольору зі світло-брунатним відтінком, позбавлену оздоб. Вона поглянула на нього у відповідь сіро-зеленими очима. У її погляді була звична для Бене Ґессерит ясна невимушеність, що трохи бентежила юнака.

— Ум-м-м-ах-гм-м-м-м, — почав граф, розглядаючи Фейда-Рауту. — Який гм-м-м-м охайний юнак, правда… гм-м-м-м… люба? — Граф зиркнув на Барона. — Мій любий Бароне, ви сказали, що розповідали щось про нас цьому охайному юнакові? І що ж саме ви казали?

— Я розповідав небожеві, наскільки сильно наш Імператор цінує вас, графе Фенрінґу, — мовив Барон, а сам подумав: «Добре роздивися його, Фейде! Убивця зі звичками кролика — найнебезпечніший вид».

— Ну звісно ж! — відказав граф і всміхнувся до своєї леді.

На думку Фейда-Раути, поведінка й слова гостя були майже образливими. Він замовкав за мить до того, як скаже щось зневажливе. Юнак зосередив увагу на графові: слабкий на вигляд коротун із обличчям куниці й завеликими темними очима. На скронях сріблилася сивина. А рухи! Він міг повести рукою або повернути голову в один бік, а сказати тим часом щось в інший. Устежити за ним було вельми складно.

— Ум-м-м-м-м-ах-х-х-гм-м-м, дуже рідко натрапляєш на таку м-м-м охайність, — сказав граф кудись у плече Баронові. — Я… гм… вітаю вас із таким гм-м-м бездоганним ох-х-х спадкоємцем. Можна сказати, гм-м-м, до смаку старшому.

— Ви надто люб’язні, — відказав Барон і вклонився, але Фейд- Раута помітив, що погляд дядька виражав зовсім не те, що цей увічливий жест.

— Ваша мм-м-м іронія гм-м-м дає підстави припустити, що ви гм-м-м-м зараз обмірковуєте якісь глибокі думки, — мовив на те граф.

«Ну ось знову, — подумав Фейд-Раута. — Звучить страшенно образливо, й водночас нема за що кинути виклик і вимагати сатисфакції».

Коли Фейд-Раута слухав графа Фенрінґа, йому здавалося, що його голову пропускають через суцільні радіошуми: ум-м-м-ах-х-гм-м-м-м! Фейд-Раута знову зосередився на леді Фенрінґ.

— Ох, здається, ми відбираємо забагато часу в цього юнака, — мовила вона. — Якщо не помиляюся, йому сьогодні ще потрібно вийти на арену.

«Заради всіх гурій Імператорського гарему, вона ж бо прекрасна!» — подумав Фейд-Раута й мовив:

— Заради вас, міледі, я сьогодні скою вбивство. І виголошу присвяту на арені, якщо ви дозволите мені.

Ясність її погляду не затьмарилася, однак відповідь пролунала, як удар батога:

— Я не дозволю.

— Фейде! — гукнув Барон, а сам подумав: «От чортеня! Невже він хоче, щоб смертоносний граф кинув йому виклик?»

Але граф лише всміхнувся й мовив:

— Гм-м-м-м-ум-м-м.

— Тобі й справді час іти готуватися до виступу на арені, Фейде, — сказав Барон. — Тобі треба відпочити й не наражатися на безглузді ризики.

Фейд-Раута вклонився, але його обличчя потемніло від обурення.

— Я певен, що все буде так, як ви бажаєте, дядьку. — Він кивнув графові Фенрінґу: — Сір. — Його дружині: — Міледі.

Хлопець розвернувся і вийшов із зали, краєм ока зиркнувши на представників Молодших Домів, що зібралися біля двостулкових дверей.

— Він такий юний, — зітхнув Барон.

— Ум-м-м-мах і справді гмммм, — відказав граф.

А леді Фенрінґ тим часом подумала: «Невже це той юнак, про якого казала Превелебна Матір? Це та генетична лінія, яку ми маємо зберегти?»

— До походу на арену в нас іще понад годину, — мовив Барон. — Чи могли б ми трішки поговорити, графе Фенрінґу? — Він нахилив велетенську голову праворуч. — Маємо великий прогрес, який необхідно узгодити.

Барон подумав: «Подивимося тепер, як побігач Імператора спробує передати принесене ним повідомлення, не вдаючись