Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

раптом осягнув, що це лише слова. Легковажне стрясання повітря, не більше. Я розумів, що програю та що роблю недостатньо для того, щоб виграти.

Відступивши на крок, дістав мобілку та набрав Лізу Джин Торнтон. Щойно жінка відповіла, я, не вітаючись, випалив:

— Допоможіть мені!

— Що сталося?

— Ви не уявляєте, як я зараз потребую вашої допомоги…

99

Упродовж наступних двох днів я майже не спав. Найперше виламав дверні замки в туалеті та ванній, а також на дверях до підвалу, щоби Тео ніде не спромігся зачинитися зсередини. Потім викинув більшість ножів, відкривачок і виделок — усе, чим хлопчак міг завдати собі шкоди, — а ті, що лишив, сховав так, що ледве діставав їх сам. Я наказав Джеремайї забрати з підвалу всі інструменти для догляду за кущами та викошування трави — віднині він щоразу приносив їх із собою, — та спустити воду в басейні. І, звісно, ні на мить не відходив від сина, ні у спальні, ні у ванній, ні в пісочниці не покидаючи його самого.

Ліза Торнтон перейнялася не менше за мене. Вислухавши мою перелякану й тому дуже плутану розповідь про те, що Даймонд налаштовує — чи радше намагається примусити — Теодора вчинити самогубство, вона запевнила, що зробить усе від неї залежне, аби допомогти. У понеділок Ліза зобов’язала чергового агента уважніше стежити за камерами. У вівторок увечері до котеджу біля водосховища Ліберті підкотили білосніжний Audi A3 і темно-синій Ford Fiesta. Торнтон привезла із собою (як вона сама висловилась) тимчасову доглядальницю — дебелу афроамериканку на ім’я Тереза Слейтер. Не знаю, чи пані Слейтер з її важким поглядом і не по-жіночому басистим голосом коли-небудь до того мала справу з дітьми, чи — що більш імовірно — як і Ліза Джин Торнтон, була агентом ФБР, але вона залишилась і всю ніч провела у кріслі в коридорі на другому поверсі, контролюючи, щоби мій син не вкоротив собі віку, поки я сплю. Зранку Слейтер поїхала, пообіцявши повернутися об одинадцятій вечора.

А в середу, 12 серпня, о пів на четверту пополудні Ліза Торнтон зателефонувала мені та повідомила, що вони з Енді Далтоном знайшли спосіб «вилікувати мого сина», хоча, на її думку, пропозиція можливо мені не сподобається. Я спробував її розпитувати, проте Ліза обірвала мене словами, що вони з доктором Далтоном вирушили з Балтимора та за півгодини будуть у Рейстерстауні.

100

Ліза помилялася: її пропозиція мені не просто не сподобалася — вона мене шокувала.

Машина Енді Далтона зупинилася на під’їзній алеї наприкінці Контент-Лейн за п’ять хвилин до шостої вечора, коли спека тільки почала спадати. Далтон і Торнтон захопили Меллорі Хардисон. Вона забрала Теодора й повела його до будинку, а ми з Лізою та доктором пройшли до веранди.

Далтон ніс із собою картонну спайку з двома чималими паперовими стаканчиками кави. Поставив спайку на дерев’яний столик, витягнув стаканчики, один узяв собі, другий підсунув до мене.

— Пригощайтесь. Купив на заправці, ще наче не встигла охолонути.

Я взяв стаканчик, але до губ не підніс. Ліза мовчки спостерігала за нами. Енді Далтон зробив великий ковток, гучно видихнув і заговорив:

— О’кей, народ, спершу мушу з’ясувати, чи правильно вас зрозумів.

Ліза перевела занепокоєний погляд на мене, та я не відреагував, туплячись у білу пластикову накривку свого стаканчика. Далтон продовжив:

— Отже, три роки тому зупинка серця в Теодора збіглася в часі зі смертю мексиканського наркоторговця Матео Кампо, після чого, як ви стверджуєте, вони ніби як пліч-о-пліч пішли туди, де… е-е… — він зам’явся, ще раз хильнув кави, — де, ймовірно, опиняються люди після смерті. Через 36 секунд ваш син повернувся до життя. Ви переконані, що на момент смерті їх щось пов’язало, тож це якось дало можливість Матео Кампо також… ну… повернутися.

— Я усвідомлюю, як божевільно це звучить, — пальці неспокійно погладжували бурі дошки стола, — й можливо, в чомусь припускаюся помилки. Але думаю, що зв’язок випадковий, зумовлений лише тим, що Тео й Даймонд строго одночасно перетнули межу між тут і там, а потім, коли Теодор раптово рушив назад, Даймонд потягнувся слідом, от тільки повертатися йому вже не було куди, його тіло не могло нікого прийняти, й він застряг у снах мого сина.

— Добре. Йдемо далі. Упродовж наступних років Матео Кампо поступово перебирав контроль над вашим сином, поки не навчився взаємодіяти з ним не лише під час сну, але й у свідомому стані. Упродовж минулих півроку Кампо спромігся помститися кривдникам, утягнув у це ФБР, але тепер він хоче піти. За словами вашого сина, йому нібито більше не до вподоби «висіти» поміж тут і там, так?

Я нарешті обережно сьорбнув кави. Міцний напій обпік губи.

— Ймовірно, щось мучить його. У буквальному сенсі. Тео казав, що йому погано.

— І тому Кампо шукає спосіб примусити вашого сина вчинити самогубство й таким чином звільнитися.

— Все так.

— Ще раз: він думає, що звільниться, якщо вб’є вашого сина.

Я кивнув:

— Усе правильно.

Доктор Далтон довго мовчав перед тим, як озватися. Коли він заговорив, його голос бринів напружено та колючо:

— Якщо запропоноване зараз мною спливе на поверхню, мене виженуть із роботи, довіку позбавлять ліцензії, ну і, майже напевно, на багато років запроторять до в’язниці, — він кволо розсміявся. — Ліза попередила мене, що в рапортах, завершальних доповідях і будь-яких інших офіційних документах щодо справи Норвуда, вбивства Матео Кампо чи перехоплення наркотиків біля селища Сан-Хуан-де-ла-Коста міститиметься дуже мало згадок про екстраординарні здібності вашого сина.

— Найбільш імовірно, що їх там не буде взагалі, — Ліза, ніби перепрошуючи, пояснила: — Я маю недостатньо доказів, щоб у таке повірили. Те, що все ж лишать, ітиме під грифом «цілком таємно».

Далтон ледь чутно хмикнув:

— Коротше, не знайдеться жодного папірця на виправдання в разі чого моїх дій. Я не нарікаю, нітрохи, — він перевів погляд на Лізу, — і чудово вас розумію: навіть із доказами в таке мало хто повірить.

— Але ж ви вірите, — мовив я.

— Так, я вірю. Бо бачив у снах вашого сина чоловіка з випеченим ромбом на щоці. Бо бачив фотографії, з яких дізнався, що цей чоловік — Матео Кампо. І я також пам’ятаю ніч, коли Кампо перетворив вашого сина на ошалілого монстра. Тому — так, пане Белінськи, я вірю. Інакше б я тут не сидів, — Енді Далтон схвильованим, тривожним жестом поправив волосся. — Йдеться не про це. Я хочу, щоб незалежно від вашої відповіді ви ніколи й нікому не переповідали зміст моєї пропозиції.

— Обіцяю… — почав був я, та