Читати книгу - "Лють"

134
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 114
Перейти на сторінку:
раз ні. — Вона говорила несамовито переконано, і Джон роззирнувся навколо, шукаючи фотографій Майкла чи його сина. Полиця над каміном була порожня, за винятком скляної вази зі штучними шовковими квітами. На металевому столику біля стіни не було нічого, крім стосу журналів і старомодного телефонного апарата, такого, який стояв у Джойс у кімнаті, коли вони були ще дітьми. Навіть товстий телефонний шнур звисав рівно, неначе боявся невдоволення Лідії.

Будинок нагадував склеп.

— Йому оголосили подяку за те, що врятував жінці життя, — сказала Лідія. — Ви знали про це?

Відповідь застрягла у Джона в горлі.

— Ні, не знав.

— Вона потрапила в аварію. Він витяг її з машини перед самісіньким вибухом.

Джон не знав, що сказати. Може, одну жінку Майкл і врятував, але знищив незліченну кількість інших: дівчат, яким продавав наркотики, яких ґвалтував і вбивав заради власної збоченої втіхи.

— Майкл був хорошим, — твердила Лідія. — Те його інше «я»… — Вона махнула рукою, наче хотіла перекреслити все зло, яке накоїв її син. — …то був не мій Майкл. Мій Майкл був хорошим хлопчиком. У нього було дуже багато друзів.

Дуже багато друзів, яких він підсадив на важкі наркотики, подумав Джон. Як Лішу.

— У нього були такі перспективи, — додала мати.

— Як ви можете? — Голос Джойс тремтів від люті. — Як ви можете сидіти й розводитися про те, яким янголом був ваш Майкл? Та він був тварюкою!

— Джойс, — застеріг Джон.

Вона не розуміла правил, не знала, як важливо контролювати себе. Їй ніколи не кидали в лице фекалій тільки за те, що вона не туди подивилася. Вона ніколи не намагалася заснути, тоді як у сусідній камері шістдесятирічний мужик шепотів, яке в неї прекрасне тіло, і в деталях розписував, що він з цим тілом зробить.

Лідія звела тонку брову.

— Слухайте свого брата, юна леді.

— Не смійте говорити про мого брата.

В очах у Лідії промайнув подив. І Джон зрозумів, що вони програли. В одну мить вони втратили все.

— Ви погрожуєте мені? — поцікавилася Лідія.

Джойс зірвалася з канапи і закричала:

— Ви знали, що Джон не вбивав Мері-Еліс!

— Нічого такого я не знала.

— Як ви можете його захищати? — Джон намагався всадовити її назад на диван, але Джойс рвучко відкинула його руку. — Як ви можете сидіти і…

— У тебе нема дітей, тому ти не знаєш, — відрубала Лідія. — У тебе і твоєї… подружки.

Джойс стиснула кулаки.

— Ні, — відповіла вона. — У мене дітей нема, ваша правда. Я не виховала дитини. Але й убивці та ґвалтівника я не виховала.

У Лідії був такий вигляд, наче їй дали ляпаса.

— Ти не маєш права розмовляти зі мною в такому тоні.

— Ви розказали про все мамі? — жорстко запитала Джойс. — Коли приходили в лікарню, ви розказали їй, що це не її син, а ваш убив Мері-Еліс?

— Нехай мертві спочивають з миром, — сказала Лідія.

Джон не знав, кого вона має на увазі: Емілі чи Майкла. І не був певен, що Майклова смерть дала йому мир і спокій. Стоячи там, у підвалі, він кожною часткою свого єства хотів упасти на коліна, трусити й лупцювати Майкла, поки до того не повернеться життя, зробити все від нього залежне, щоб той жив, а потім знову вбити його — власноруч.

Але він цього не зробив. А натомість врятував Джезмін. Вона перестала дихати, і Джон дихав за неї, сорок хвилин робив їй штучне дихання і непрямий масаж серця, поки до хатинки, яку Майкл купив на Джонове ім’я, приїхала «швидка». Ті самі руки, що вирізали язик Синтії Баррет, подарували життя іншій дівчинці. Було в цьому якесь торжество справедливості. Принаймні почасти це дало Джонові спокій.

Він дивився, як сестра йде на інший кінець кімнати, щоб віддалитися від жінки, яка зруйнувала їхню сім’ю. Джойс лише намагалася захистити його. Він це розумів. А також розумів, що вона знищила всі шанси відмити його ім’я від бруду.

Та не спробувати він не міг. Джон засвоїв науку терпіння в такий спосіб, з яким Джойс ніколи не довелося стикатися. Він також навчився розмовляти з людьми, які стоять вище за тебе.

— Вона засмучена, — сказав він Лідії. То було напіввибачення, якого (він точно знав) чекала Лідія. — Їй важко довелося.

— Ти вийшов на свободу, — зауважила Лідія. — Не розумію, чого ви від мене хочете. Я стара жінка. Я просто хочу, щоб мені дали спокій.

— Усе не так просто.

— Ти ж на волі.

Вона так це сказала, наче все було елементарно, наче Джону не доводилося повсякчас озиратися через плече, боятися, що в нього на руках от-от зімкнуться наручники, а наглядачі кинуть його в камеру до Зебри. Він уже наклав у штани, коли Вілл Трент жбурнув ним об стіну. Були такі тюрми, з яких не виходили вже ніколи.

Джон глибоко вдихнув і взявся пояснювати колишньому фахівцю з кримінального права, як влаштована система правосуддя.

— Я засуджена особа, яка скоїла злочин на сексуальному ґрунті. Педофіл. Я не можу влаштуватися на пристойну роботу, купити собі житло. У мене ніколи не буде нормального життя.

— А Майкл? — суворо запитала Лідія. — Він теж не живе.

Джойс гидливо пирхнула. Вона стояла біля рояля, схрестивши руки на грудях, точнісінько як їхній батько.

Джон повернувся до Лідії й заговорив — спокійно, закликаючи до здорового глузду.

— Майкл убив жінку, яку звали Аліша Монро.

— Вона була проституткою.

Отже, Лідія дивилася новини.

— Викрав офіцера поліції, — вів далі Джон. — У неї ушкоджені кістки в зап’ясті, переламані, вона може назавжди лишитися інвалідом.

На це Лідія не відповіла.

— Він викрав маленьку дівчинку, зґвалтував її й мало не забив до смерті.

— Судячи з того, що я чула, — уїдливо вставила Лідія, — дівчинка була не така вже й недосвідчена.

— Він відкусив їй язика.

Лідія знову розправила спідницю і промовчала.

— Майкл відкусив їй язика так само, як колись — Мері-Еліс.

Якби Джон не дивився на Лідію, він би не помітив її реакції. А так він міг дати руку на відсіч, що в її очах промайнув подив.

— Я знаю про звіт, який написав державний експерт-стоматолог, — сказав Джон.

Вона виклично скинула вгору підборіддя.

— Не розумію, про що ти.

— Думаю, розумієте.

— Не пригадую ніякого звіту. Та навіть якби й пригадувала, зробити вже нічого не можна.

— Ви можете повернути мені життя, — сказав Джон. — Усе, що для цього потрібно, — дати свідчення під присягою…

— Не сміши.

— Це все, чого я хочу, Лідіє. Присягніться, що Мері-Еліс убив Майкл, а не я. Переконайте їх виправдати мене, і я

1 ... 108 109 110 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лють», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лють"