Читати книгу - "Сучасна польська повість"

— Ні, цього робити не треба, це вже не поможе.

— То що б ти зробив на моєму місці?

— Не знаю, — відказав тато і знизав плечима.

— Ти жахливий егоїст! Ти ж чоловік, а як доходить до діла, завжди вмиваєш руки!

Такі та інші прикрі слова навперебій кидали татові мама й обидві тітки.

— А, дайте мені спокій, з вами треба мати ангельське терпіння! — сказав тато і вийшов з кімнати.

У тітки Марисі відбулася ще одна родинна нарада, в якій я вже не брала участі, після чого на Анджея впали тяжкі репресії. В нього відібрали недавно куплений моторолер і взагалі майже все, що він мав. Невдовзі Анджей продав материну золоту брошку та перстень з діамантом і виїхав невідомо куди. Його не було майже два тижні. Спочатку, в перші дні, тітка в міліцію не зверталась, а тільки давала оголошення по радіо та в газетах, закликаючи Анджея вернутись додому «в зв’язку з важливими родинними справами». Оскільки Анджей не подавав жодних ознак життя, тітка з моїм батьком пішли в міліцію й заявили, що Анджей зник, і після цього його досить швидко, через два чи три дні, знайшли у Старгарді Щецінському: він спав на лаві.

В Анджея вже не було ні грошей, ні пальта, шапку та італійські черевики в нього вкрали; взутий він був у дешеві капці. Я бачила його в тих капцях, взагалі вигляд він мав жахливий — губи розквашені, ніс і підборіддя подряпані. Батько розповідав, що міліціонер у Старгарді ніяк не міг добудитись Анджея, торсав його і ставив на ноги, але той нібито тільки стогнав: «Мамо! мамо!», а як розплющив очі й побачив, з ким має діло, сипонув такою загонистою лайкою, що міліціонер аж остовпів.

Батько казав, що, напевно, Анджею від того міліціонера трохи попало, але вдома він у цьому не признався.

Тітка Міля віддала йому моторолер, купила нове пальто й італійські черевики, ще кращі, ніж попередні. Спочатку він начебто взявся до науки, але потім усе знов пішло по-старому, тільки тітка Міля, упевнившись, що може його втратити, любить його ще дужче і ще більше розбещує, так каже мій батько. А тітка Міля каже, що Анджей схожий на її чоловіка, що це єдина близька істота, яка в неї лишилась, а тому треба приймати його таким, який він є, і дякувати богові, що він вернувся. Моя мама, коли заходить мова про Анджея, звичайно мовчить, тільки раз вона сказала, що Анджей цю легковажність переросте і зміниться до невпізнання, хай-по тільки його візьме в руки яка-небудь дівчина з головою на в’язах.

У житті, мовляв, так буває.

* * *

Грудень 1956 р.

Я закінчила другий курс, перейшла на третій і, мабуть, залишусь на економічному. Анджей сяк-так, на превелику силу, склав екзамени на атестат зрілості, але до акторської школи не попав. Кшиштоф учиться на другому курсі Гданського політехнічного інституту; його батьки продали тут квартиру й переїхали до Варшави, але будинок у Сверкові зберегли за собою, здають його дачникам і самі щороку приїздять туди на відпочинок. У моєму житті теж зайшли великі зміни, але це сталося тільки минулої зими. Я розлучилася з батьками, оселилась у тітки Марисі, здобула майже таку саму свободу й самостійність, як мої однокурсниці з провінції, що живуть у гуртожитку або на квартирі. Взагалі весь цей рік був якийсь незвичайний, незрозумілий, часом навіть страшний, здавалось, от-от почнеться війна, — і війна таки справді була, тільки не в Польщі. В інституті панував безлад, хлопці замість лекцій бігали на мітинги та демонстрації. Атмосфера всюди була нервова, всі тільки й говорили, що про Угорщину, Суец та про Сталіна.

Я не люблю таких моментів, коли не розумію гаразд, що діється і чим усе це пояснити.

Не така вже я й дурна, щоб не розбиратися в політиці, але до тодішніх подій причетні були головно чоловіки. Щоправда, декотрі з наших студенток теж приєднались до них, але я маю підозру, що вони зробили це не так із внутрішнього переконання, як заради хлопців, з якими дружили, просто хотіли всюди бути разом з ними і брати участь у їхніх таємничих особистих справах.

У чоловіків тоді блищали очі, вони охрипли, багато пили, від них тхнуло потом і горілкою. Це шаленство передалося й моєму батькові. Він зав’язував червону краватку, але — на думку мами — невідомо було, з ким, власне, батько збирається боротись: чи він революціонер, чи захисник старого порядку, за соціалізм чи проти? Ніколи в житті я не бачила, щоб батько чимось так захопився, ніколи раніш не траплялося, щоб він спізнився на обід. Тепер же це була річ звичайна. Батько ходив на якісь конференції та збори, одного разу навіть прийшов додому серед ночі, як запевняла мама, п’янісінький. Ми із Стенею тоді обидві прокинулись і в темряві з острахом слухали, як мама кричала, а потім довго плакала, охкала і просила батька, щоб він не забував, що в нього двоє незабезпечених дітей, щоб пожалів її й нас і не робив ніяких дурниць, бо сам він нічого не змінить, а нас і себе занапастить. Вона казала, що тільки дитина може не розуміти, чим закінчиться вся ця історія, і благала батька ні в що не втручатися, не ставати ні на чий бік. Не знаю, чи батько тоді послухався мами і чи мало якийсь зв’язок з цією нічною розмовою те, що сталося невдовзі після неї, — так чи інакше, незабаром батькові запропонували значно вищу посаду, щоправда, пов’язану з переїздом до невеликого міста на західних землях. Батька призначили директором електростанції, і він виїхав, щоб ознайомитися з цією новою й дуже відповідальною роботою, а також підготувати для нас житло.

Те, про що я пишу, сталося не відразу. Батько довгенько не зважувався прийняти цю пропозицію, не давав відповіді, бо мама про переїзд. І слухати не хотіла.

Справа тяглася близько двох місяців, відбулося кілька родинних нарад з участю тіток, але здебільшого без батька, на них говорилося про ненадійне становище західних земель, дорожнечу, брак стабільності, про тривожні події в Європі, які можуть призвести до війни, а що таке війна, ми вже знали. Не можу сказати, що врешті вирішило справу, пам’ятаю тільки: це сталося на черговому родинному засіданні, на яке тьотя Міля спізнилась. Ми чекали на неї; батько цього разу був дома, читав газету. Тьотя Міля, як я вже сказала, прийшла