Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

з легенд про найзнаменитішого серед опришків – Олексу Довбуша (1719–1745), розбивали тих панів, що хлопам кривду робили; у багатих брали, а бідним роздавали; за нас заступалися та нас боронили від усякої біди.

І хоча й опришкам, і гайдамакам траплялося розбивати не тільки панів, але й свого брата-простолюдина (зрозуміло, заможного), це не зменшувало симпатій до них селянського загалу. Розбійники, як засвідчують тогочасні джерела, користувалися щонайширшою підтримкою по селах, де їх таємно годували, переховували, лікували. В судових документах увесь час натрапляємо на згадки, що опришки чи гайдамаки діють у порозумінні і союзі або у товаристві чи й у добрій дружбі з мешканцями сіл та містечок, а в Наддніпрянщині – ще й з ченцями малих православних монастирів (як уже згадувалося, такі існували впродовж усього XVIII ст., рахуючись задніпрською частиною Переяславської єпархії).

У опришків, як і в гайдамаків, окрім симпатій населення, була ще одна суттєва перевага – на відміну від урядових каральних загонів молодечі ватаги, діючи у прикордонній смузі, переходили її без вагань. Епіцентром опришківства служило гірське міжкордоння Польщі, Волощини та Угорщини у Покутті – місцевості між річками Дністром і Черемошем, відмежованій Чорногорським хребтом. Опришківські гурти, збирались (як, втім, і гайдамацькі) навесні, коли дерева покривалися густою зеленню. Обираючи за сталий осідок малодоступні гірські верховини і звідти спускаючись униз, вони нападали на заздалегідь вибрані садиби, а в разі переслідування блискавично втікали тільки їм відомими стежками на територію котроїсь із сусідніх країн. Варто зазначити, що по той бік кордону діяли свої розбійницькі банди, тому провести межу між опришками-угорцями (тобто, українцями з-за Чорногори або словаками) та опришками-волохами (українцями або молдаванами з буковинських нагір'їв) можна хіба умовно, на підставі формального підданства. Що ж до самих розбійників, то для них це не мало жодної ваги, тим-то часто натрапляємо на згадки про своєрідні "міжнародні" ватаги.

Попри схожість мети, структура опришківських ватаг суттєво відрізнялася від гайдамацької, про яку мова піде трохи далі. Їхні гурти скидаються швидше на архаїчні юнацькі спілки, вступаючи до яких, молодик ніби переступав межу нормативного світу. Коли судити з переказів про найбільш популярного з-поміж чорних хлопців – Довбуша, вступ до банди супроводжувався присягою на топірцях – гуцульській бойовій зброї, яка завершувалася словами:

"А коли б я не дотримав присяги – хай мене не мине цей топір і ця опришківська зброя на землі і під землею…"

Стародавня присяга на зброї, що закінчується власне таким зворотом – річ відома, у тому числі в язичницькій Русі, але в устах людини, яка вже багато століть виголошувала її, покликаючись на християнські святощі, наштовхує на роздуми. Втім, гуцульська язичницька міфологія, як відомо, майже до наших днів залишається однією з найживучіших в Україні. До її сфери, зокрема, належить і символічний образ топірця – зброї пращурів-велетнів (лелетів), які, згідно з гуцульською легендою, колись жили в Чорногорі – центрі всесвіту, звідки народи розійшлися навсібіч. З певними рудиментами архаїчного світогляду пов'язана і згадка у присязі про світ під землею, де, як видно зі знаменитої пісні про поранення і загибель Довбуша, місця тілові розбійника не було. Помираючи, він звертається до опришків з проханням підняти [його тіло] на топірці і занести в Чорногору, але не ховати там, а посікти на дрібен мак. Натомість награбовані скарби належали землі. Смертельно поранений Довбуш (1745), перенесений представниками влад з лісу до с. Космача, на питання, де знаходяться здобуті ним цінності, як свідчить протокол, відповів: "В полонині у Чорногорі. Бог знає, я знаю. Земля тим буде користуватися". Не менш промовистим є набір сакральних предметів, знайдених у загиблого: ладанка, пляшечка зі свяченою оливою, різьблений дерев'яний хрестик, а поруч – дев'ять зернин у вузлику та пір'я різних птахів. Без детальних етнологічних студій вкрай загадковими лишаються і витоки відомого звичаю не рятувати, а добивати поранених і хворих членів ватаги під час походу, що наївно було б пояснювати примітивним інстинктом самозбереження – той, у кого він був достатньо розвинутий, не ходив у опришки.

Опришківство як форма соціального бандитизму протрималося в Карпатах з середини XVI до 20-30-х років XIX ст., зазнавши найбільшого піднесення якраз у часи, про які йде мова в цьому параграфі. За три століття свого побутування воно виробило власні ритуали та символіку, що можуть бути пояснені лише тоді, коли дослідники врешті відмовляться дивитися на цей феномен як на саму лише кримінальність чи "основну форму класової боротьби селян західноукраїнських земель проти кріпосництва та гніту поневолювачів". Через розшифрування глибинних мотивацій поведінки опришків пролягає, на думку автора цих рядків, і шлях до розуміння внутрішньої структури та неписаних законів опришківських гуртів. Варто додати, що це полегшується наявністю паралельно-порівняльного матеріалу аналогічних груп "благородних розбійників" з румунських, угорських, словацьких та балканських гірських регіонів.

Прикордонний фактор був визначальним і в феномені гайдамаччини. Через пограничну смугу між Росією та Річчю Посполитою запорозькі ватаги з території січових володінь переходили на Київщину, базуючись, як правило, у Чорному лісі.[44] Звідси, обростаючи спільниками-селянами, вони здійснювали рейди на садиби шляхти та євреїв-орендарів, костьоли тощо. Тактика цих нападів спиралась на вироблені віками татарсько-козацькі прийоми степового добичництва. За опорну базу грабіжницьких загонів служив закладений у безпечному місці кіш (з тюркськ. koð – стійбище, табір), а вже з нього окремі кінні роз'їзди, учасники яких брали з собою по двоє коней для швидкого переміщення, вирушали на небезпечний промисел. Повернувшись з награбованим, гайдамаки дуванилися (від турецьк. діван – збори, поділ здобичі), а далі врозсип чи гуртом – як поталанить – відступали назад через кордон на територію січових володінь, а інколи ще далі – в пограничні терени ханського Степу. Ці передислокації локалізувалися у смузі, яку нині займає південь Черкаської та північна і західна частини Кіровоградської областей. Бездоганна орієнтація у плетиві степових балок та урочищ вздовж допливів Південного Бугу, Інгулу та Інгульця дозволяла без особливих проблем уникнути погоні, ба – навіть переганяти між прикордонними пунктами захоплену худобу, простуючи до центру січової Бугогардівської паланки на Бузі нижче впадіння р. Синюхи (про адміністративно-територіальний поділ володінь Запорізької Січі див. докладніше у наступному параграфі).

Основною здобиччю гайдамаків були не стільки захоплені у шляхетських садибах та костьолах цінності, як традиційно прийнято вважати, скільки худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами, нерідко – до тисячі голів. Крадена худоба широко перепродувалася і відразу на місцях – у прикордонних селах та містечках, і в Січі. Походи запорозьких ватаг, які самі гайдамаки на допитах називали ходінням в Полскую область на здобич, часто інспірувалися