Читати книгу - "Соляріс. Едем."

щось лискуче на сонці. Майже рівна, схожа на гребінь лінія блискучих паростків, подекуди в чотири, а подекуди в п’ять і шість рядів. Вони виростали з грунту так швидко, що, напруживши зір, можна було майже помітити, як вони більшають.

Хтось вибіг із тунелю, помчав, мовби не бачачи їх, уперед, до вигнутої лінії дзеркальних вогників. Це був Кібернетик. Усі закричали й кинулися за ним.

— Я знаю! — кричав він. — Знаю!

Він упав навколішки перед склистим багаторяддям паростків. Вони вже стирчали на палець із грунту, а біля основи були завтовшки з кулак. Довкола кожного з них легенько ворушився пісок, в углибині щось гарячково тремтіло, копошилося, працювало. Здавалося, там водночас пересипалися мільярди найдрібніших зернинок.

— Механічні живчики! — вигукнув Кібернетик.

Він намагався руками розкопати грунт довкола найближчого паростка. Але в нього нічого не виходило. Пісок був гарячий. Кібернетик відсмикнув руки. Хтось метнувся по лопати, за хвилину всі гарячково заходилися копати; навсібіч полетіли грудки грунту. Заблищали розчленовані, довгі, посплутувані, наче коріння, жили дзеркальної маси. Вона була тверда, дзвеніла під ударами лопат, мов метал; коли яма досягла метрової глибини, люди спробували вирвати це дивне утворення, але воно навіть не ворухнулося — так міцно зрослося з іншими.

— Чорний!!! — Хор голосів, здавалось, вирвався з одних грудей.

Автомат підбіг; з-під ніг у нього бризкав пісок.

— Вирви це!

Чіпкі захвати зімкнулися на товстих, мов чоловіча рука, дзеркальних жилах. Сталевий торс натужився. Люди побачили, як ступні автомата починають повільно вгрузати в грунт. Ледь чутний звук, наче бриніння до краю напруженої, вібруючої струни, долинав із його корпусу. Він випростувався, грузнучи в піску.

— Відпусти!!! — крикнув Інженер.

Чорний важко витягнув з ям ступні й застиг.

Люди теж стояли непорушно. Дзеркальний живопліт сягав уже майже півметрової висоти. Внизу, над самою поверхнею, він поволі наливався темнішим, молочно-голубим кольором, а верх усе ще ріс.

— Ось так, — спокійно сказав Координатор.

— Авжеж.

— Вони хочуть нас замкнути? Запала коротка мовчанка.

— Як на мене, то це все ж таки дуже примітивно; кінець кінцем ми могли б звідси зараз вийти, — мовив Хімік.

— Покинувши ракету, — відповів Координатор. — їхня розвідка, мабуть, оглянула її як слід! Зверніть увагу — вони пристрілялися майже точно по тій борозні, яку проклали їхні диски!

— Ай справді!

— Неорганічні живчики, — сказав Кібернетик. Він уже заспокоївся і обтрушував з рук пісок і глину. — Неорганічні зерна — насіння, розумієте? Вони висадили їх з допомогою своєї артилерії!

— Це не метал, — сказав Хімік. — Метал Чорний зігнув би. Це щось схоже на супраніт чи кераміт із спеціальною обробкою, яка додає їм міцності.

— Ба ні, це звичайнісінький пісок! — вигукнув Кібернетик. — Не розумієш? Неорганічний метаболізм! З допомогою каталізу вони перетворюють пісок на якусь високомолекулярну похідну кремнію й одержують з неї жили, так само як рослини витягують з надр землі солі.

— Ти думаєш? — засумнівався Хімік і, опустившись навколішки, торкнувся блискучої поверхні. Потім підвів голову й запитав: — А якби вони потрапили на інший вид грунту?

— Усе одно пристосувалися б. Я в цьому впевнений. Через те вони такі диявольськи складні — їхнє завдання утворити якнайтвердішу й найопірнішу субстанцію з усього можливого — з того, що вони мають у своєму розпорядженні.

— Ну, якщо тільки це, то наш Захисник розгризе. І не поламає собі зубів, — усміхнувся Інженер.

— Хіба вони на нас напали? — тихо спитав Лікар. Усі з подивом глянули на нього.

— А що це, по-твоєму? Не напад?

— Ні. Я б сказав, що це швидше спроба захиститися. Вони хочуть нас… ізолювати.

— Ну то й що? Ми повинні сидіти й чекати, поки, як ті черв’яки, не опинимось під ковпаком?

— А навіщо вам Захисник? Усі завагалися.

— Води в нас уже достатньо. Ракету, ймовірно, вдасться відремонтувати протягом тижня. Ну, щонайбільше за десять днів. Атомні синтезатори почнуть працювати в найближчі кілька годин. Я не думаю, що це ковпак. Імовірніше, висока стіна. Перепона, неподоланна для них, а отже й для нас теж. Синтезатори забезпечать нас харчами. Нам від них нічого не треба, а вони… мабуть, вони не могли показати нам наочніше, що не бажають нас тут бачити…

Всі слухали його насупившись, інженер роззирався. Дзеркальні вістря вже доходили йому до колін, сплітаючись і зростаючись. Шелест тепер став такий гучний, що, здавалося, з-під землі виривається гудіння сотень невидимих вуликів. Синє коріння на дні ями набрякло, стало товстенним, майже як стовбури дерев.

— Будь ласка, приведи сюди дуплекса, — несподівано попросив Координатор Лікаря.

Той удав, що недочув.

— Зараз? Сюди? Навіщо?

— Не знаю. Тобто… я хотів би, щоб ти його привів. Можеш?

Лікар кивнув головою і пішов. Решта мовчки стояли під сонцем. За хвилину в отворі тунелю з’явився Лікар. Голий велетень насилу виповз слідом за ним і перестрибнув через вал; він здавався жвавим і начебто задоволеним — тримався поряд із Лікарем і тихо булькав. Нараз його пласке личко застигло, блакитне око непорушно втупилося просто себе. Він засопів. Повернувся всім корпусом. Пронизливо заквилив. Великими стрибками наблизився до дзеркальної загорожі, немовби хотів на неї накинутись, незграбно підстрибуючи, помчав уздовж неї, оббіг усе кільце, безперервно квилячи й видаючи дивний скрипучий кашель, з відтак метнувся до Лікаря й почав смикати вузлуватими пальчиками комбінезон у нього на грудях, дряпав еластичний матеріал, зазираючи йому в вічі; з нього лився піт, він штовхнув Лікаря, відскочив, повернувся, раптом ще рач озирнувся, з неприємним звуком втягнув маленький торс у великий і кинувся до чорного отвору тунелю.

Люди ще секунду бачили його сплющені ступні, які посмикувалися, коли він заповзав досередини. Усі довго мовчали.

— Ти сподівався цього? — запитав Лікар Координатора.

— Ні., не знаю. Справді. Я тільки думав, що… можливо… це йому знайоме. Я чекав якоїсь реакції. Навіть незрозумілої для нас. Але такої — ні…

— По-твоєму, вона для нас зрозуміла? — промимрив Фізик.

— У певному розумінні — так, — відповів Лікар. — Він це знає. Або принаймні знає щось подібне — і боїться. Для нього це якесь страшне, мабуть, смертельно небезпечне явище.

— Екзекуція… тосіо Едем? — тихо підказав Хімік.

— Не знаю. У всякому разі, це означало б, що вони використовують такі «живі стіни» не лише проти інопланетян. А втім, їх можна садити й без артилерії.

— А може, він боїться всього, що блищить? — озвався Фізик. — Проста асоціація. Це пояснило б також історію з тим дзеркальним поясом.

— Ні, я показував йому дзеркало, і він не тільки не злякався, але навіть не зацікавився ним, — похитав головою Лікар.

— Отже, він не такий уже й дурний ані недорозвинений, — зауважив Фізик, який стояв біля самісінької склянистої загорожі, що сягала