Читати книгу - "Непрохані"

слово колишнього копа, тим паче такого, який минулого тижня був присутній у Сієтлі під час усіх убивств із застосуванням зброї.

— І що, той стрілець отак зник? Просто взяв і розчинився в повітрі серед натовпу людей?

— Точно так само, як він спокійно пішов з місця вбивства Андерсона, і з місця вбивства його близьких. Вочевидь, то професійний стрілець — хоча конкретика його професії ще під питанням. Все, що ми знаємо, — це його можливе ім’я: Ричард Шепард.

Я не виказав себе — хіба що зморгнув, але Бланшард спостерігав за мною.

— Щось знайоме?

Я похитав головою.

— Як ви дізналися те ім’я?

— За хвилину скажу. Спершу хочу в дечому впевнитися. Ти точно гадки не маєш, як почалася пожежа в підвалі? В отих «господарських приміщеннях»?

— Ні.— (Це, принаймні, була правдива відповідь). — Наскільки серйозні наслідки?

— Дуже серйозні. Пожежники тільки тепер зуміли спуститися вниз. Там лишилися самі кам’яні стіни. Але чи там справді було що шукати?

Я всім виглядом показав, що не маю жодних коментарів з цього приводу.

— Гаразд, — мовив Бланшард. — Давай я проведу тебе до виходу.

— Я можу йти?

— Поки що так. Я ж кажу тобі,— він підвівся, — ти щасливчик.

Слідом за детективом я рушив коридором. Ходити було боляче, гірше, ніж сидіти. Медсестри старанно не дивилися на нас. Коли мене привезли, біля палати стояло двоє озброєних копів. Тепер їх не було.

— Стрільця не можуть прямо співвіднести з убивством родини Андерсонів, — сказав Бланшард. — Але оскільки він убив і Білла, і Ґері Фішера — єдину людину, що приділяла тому вбивству багато уваги, — їх без проблем спишуть на нього. І ти, отже, гадки не маєш щодо мотивів?

Я знов похитав головою, майже не брешучи.

— А що інший чоловік? Тодд Крейн?

— Лежить у приватному шпиталі через дорогу. Втратив відерце крові, довелося багато зашивати. Ще піде у свій похід.

— Що?

— Він щось таке говорив до своєї дружини, коли його вивезли з операційної. Що треба піти в похід в Олімпійські гори. Отже, то його Шепард порізав, так?

— Якщо він так говорить, то мабуть.

— Завзята особа.

Хоча в лікарні було яскраве освітлення й чистота, оточення діяло на мене гнітюче. Я більш-менш радів тому, що вижив, але загалом не знав, що відчувати. Ніч я пролежав без сну, з розплющеними очима, все згадуючи і згадуючи, як було вбито Ґері Фішера. Нагадував собі раз за разом, що стрілець у пальті, цей Шепард, застрелив його до того, як я зміг би втрутитися. Щира правда — але від того було не легше. Щодо минулих подій завжди виникає відчуття, що ти міг щось змінити, — сильніше, ніж коли йдеться про майбутнє. Не знаю, чому так.

Бланшард зупинився біля сестринської. У палаті навпроти лежала маленька дівчинка, над нею трималися за руки чоловік і жінка. Я впізнав дитину, яку затулив своїм тілом Ґері Фішер, яка лежала в калюжі його крові.

— З нею все нормально, — сказав Бланшард. — Сильний струс мозку, трохи опіків і подряпин. Не пам’ятає більшої частини минулого тижня, судячи з усього, ніби нічого й не відбувалося. Можливо, то вона виштовхує травматичний досвід. Психолог каже, що то, мабуть, назовсім.

— Як вона потрапила в ту будівлю?

— Це, власне, ті обставини, з яких ми дізналися ім’я стрільця. Медисон О’Доннелл викрали з пляжного будинку в Орегоні. Що з нею було після того, не зовсім ясно, але врешті-решт вона опинилася тут. Участь нашого стрільця очевидна, дівчинка вказала на нього — на людину, яка, як ти кажеш, намагалася її убити. Батьки докладно його описали, бо добре роздивилися, він навіть залишив їм візитівку з іменем — реальним чи вигаданим.

Я недовірливо глянув на нього.

— Тобто він викрав дитину — і лишив візитівку? Де сенс?

— Гадки не маю, — знизав плечима Бланшард. — Але ми ніяк не зможемо розплутати цю історію, поки не знайдемо його. А в тому, що знайдемо, я геть не впевнений.

Я придивився до родини в кімнаті. Обличчя дівчинки було все у синцях, але вона широко всміхалася. Її батьки теж видавалися щасливими. Дуже щасливими.

Як же добре мати сім’ю, подумав я, як це природно і наскільки ж тобі має поталанити!

Обернувшись до Бланшарда, я зрозумів, що йому ніяково.

— Що таке?

— Не знаю, що ти знаєш про це, — промовив він, — тому просто розповім як є. Сьогодні вранці прилетіла дружина Фішера з дитиною. Місіс Фішер впізнала тіло. Впізнала — і полетіла додому.

— З дитиною? У нього двоє дітей.

Він повільно кивнув.

— Отже, ти не в курсі. Донька померла. Три місяці тому.

Я не повірив своїм вухам.

— Бетані померла?

— Так, її звали Бетані.

— Як? Що сталося?

Обличчя Бланшарда було незворушним.

— Потонула. У ванній. Коли це сталося, за нею наглядав містер Фішер, тобто її батько. За його словами, він вийшов принести їй піжаму, і поки його не було, дитина впала і вдарилася головою. Він намагався вжити заходів, але не зміг її врятувати, хоча під водою вона пробула зовсім недовго.

— Ти хочеш сказати,