Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Особи, які бажали стати суддею Генерального або апеляційного суду, подавали заяву в УЦР через генерального секретаря юстиції. Останній мав вносити до УЦР список кандидатів зі своїм висновком про них. Так само через секретарство представляли кандидатів суди[695]. Висновок генерального секретаря мав стати необхідним корективом при висуненні кандидатів на посаду самими судами[696]. На практиці секретарство самостійно шукало претендентів на посади, звертаючися, зокрема, до відомих юристів, хоча не кожний з них відповідав згодою. Так, професор Новоросійського університету Є. В. Васьковський відмовився від пропозиції балотуватись на суддівську посаду в Одеському апеляційному суді, посилаючись на необхідність припинити в такому разі науково-педагогічну діяльність[697].

Ще одне важливе питання, яке мали вирішити автори реформи, — встановлення вимог до претендентів на суддівську посаду. Як відомо, Центральна Рада ухвалила принцип, згідно з яким суддями могли бути обрані претенденти без вищої освіти, за умови обрання їх 3/5 голосів присутніх на засіданні членів УЦР, що викликало широкий резонанс і неоднозначно, зазвичай негативно, оцінюється сучасними дослідниками. Наведемо декілька аргументів, якими керувалися реформатори. По-перше, російська практика, в якій кваліфікаційні вимоги (диплом про вищу юридичну освіту; іспити; строки перебування на посадах в судовому відомстві й у званні присяжного повіреного) часто не виконувались, показала формальний характер таких вимог. Зокрема, один з найвідоміших цивілістів сенатор В. Л. Ісаченко мав диплом фізико-математичного факультету університету (відділення чистої математики). По-друге, в момент «перебудування соціально-економічного укладу життя» участь у суддівській колегії, наприклад, освічених економістів або осіб, «знаючих економічні умови життєвих відносин по своїй комерційній агрономічній технічній освіті», мала лише сприяти правильному вирішенню відповідних судових справ.

Вимогу практичного судового стажу також оцінювали як недоцільну, адже «особа, що кілька років служила в судовій канцелярії або займалася виключно односторонньою слідчою роботою, отримувала перевагу перед особою, яка в ті самі роки поглиблювала теоретичні знання, наприклад студії в закордонному університеті. Адвокатський стаж також не гарантує поширення знань після університетських студій, часто цей стаж номінальний — не всі адвокати мають практику, а часто мають практику цілком односторонню. Такі обов’язкові стажі обмежують можливості доручення людей з виключними здібностями»[698].

Законом Про утворення Генерального суду було передбачено заснування прокураторії. Реформа, впроваджена Законом Про урядження Прокураторського догляду на Україні (прийнятий 23 грудня 1917 р. та оголошений 5 січня 1918 р.)[699], передбачала зміну назви — замість «прокуратури» — «прокураторія», а замість «прокурора» — «прокуратор», а також докорінне оновлення персонального складу прокуратури. В цьому вбачалась нагальна потреба, адже, за оцінками реформаторів, їхні попередники систематично підбирали склад прокуратури в реакційному напрямі.

Для реалізації кадрової реформи було знято всі цензи і вимоги до кандидатів на посади за аналогією із суддівськими посадами.

На підставі названих законів Мала Рада 2 січня обрала 8 суддів Київського апеляційного суду[700], а 20 квітня 1918 р. УЦР дообрала ще 10 суддів того самого суду.

І хоча Закон від 23 грудня 1917 р. критикували за відсутність освітнього цензу, насправді суддями були обрані лише досвідчені фахівці. Так, І. В. Малютін був присяжним повіреним, О. Г. Подгорський — членом Київської судової палати з 1911 р., Р. М. Лащенко — мировим суддею, певний час головою Київського повітового з’їзду мирових суддів, Гричук Т. І. — мировим суддею, членом окружного суду, Ященко К. М. — членом Смоленського окружного суду, головою Єлецького окружного суду.

У січні 1918 року в міністерстві обговорювалася близька до описаної вище реформа судів першої інстанції (йшлося, зокрема, і про обрання мирових суддів).

Згідно із законами Тимчасового Уряду Про тимчасове впорядкування місцевого суду від 4 травня 1917 р. і Про нове комплектування списків присяжних суддів від 21 вересня 1917 р. одноособові мирові суди скасовувалися, замість них запроваджувались мирові суди, що мали складатися з мирового судді — головуючого — та 2 членів, обраних усім населенням кожного повіту на основі загального рівного і таємного голосування. Так само було організовано й апеляційну інстанцію — з’їзд мирових суддів.

Однак на окремих українських територіях військові обставини та брак коштів перешкоджали реалізації положень названих законів. Зокрема, не відбувалися народні (земські) зібрання, які мали мирових суддів, а отже справи, віднесені до компетенції мирових судів, лишалися нерозглянутими[701]. Водночас припинилися сесії окружних судів і судових палат за участю присяжних, що фактично зупинило діяльність судових органів з розгляду кримінальних справ.

Для подолання колапсу першої ланки судової системи УЦР вдалася до законодавчого закріплення тимчасового відходу від принципу колегіальності — 30 березня 1918 р. було ухвалено постанову на доповнення Закону Про тимчасове впорядкування місцевого суду, згідно з якою в тих місцевостях, де члени мирового суду ще не були вибрані й затверджені, мирові судді на час до обрання членів мирового суду діставали право вирішувати всі цивільні та кримінальні справи одноособово[702]. Щоправда, деякі мирові судді, які одразу виступили проти запровадження колегіальності в діяльності мирових судів, зазначаючи, що правосуддя опиниться «в руках, у безлічі випадків, малограмотного, втратившого будь-яку повагу до закону, населення, налаштованого вкрай ворожо до інтелігенції і більш-менш крупних власників»[703], радо сприйняли цей крок.

Стосовно суду присяжних було вирішено, що в місцевостях, де списки присяжних засідателів на 1918 рік не складені, окружні та апеляційні суди для розгляду і вирішення кримінальних справ мають запрошувати присяжних суддів із чергових списків, складених на 1916 рік[704].