Читати книжки он-лайн » Любовні романи 💘💔💋 » Янголи, що підкрадаються

Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 126
Перейти на сторінку:
вони — і дорослі, і малеча — не просто за містом, а десь на іншій планеті. Зрідка радісними криками вибухав лише Мирось — Дана купила йому підсачку і дозволила бовтатися в намулі між очерету, де він збирався наловити безліч риби «для досвідів». Її син — уже давно Дана називала його для себе тільки так і деколи забувала навіть, ким же він доводиться їй насправді — любив рибок, байдуже, акваріумних чи річкових, ледь не більше, ніж її тітка. Дана змушена була придбати акваріум, який умить заселили неймовірні строкаті мешканці — цим підводним царством опікувалася Тамара, вона ж тягала Мирося на пташиний ринок, де разом із ним розтринькувала Данині гроші, і читала йому на ніч замість казок довідники з акваріумістики. Дана удавано сердилася, але не суперечила. Після смерті Дена, яку Мирко переживав надзвичайно важко, Тома переїхала до них назавжди.

Серед знайомих вихователів Дана зауважила нове лице — високого шатена, як і всі, вбраного по-пляжному, що позирав на неї так, ніби вже десь бачив. Пан Михайло представив новачка як чергового благодійника, і навіть ім’я його назвав, та Дана, котра в цю мить думала, за звичкою, про Луску, не розчула. Хлоп цей був на своїй яхті, що височіла над човниками, як лебідь над качками, хоча насправді не була ані надто великою, ані надміру розкішною. Дана трохи порозглядала її з цікавості й чомусь пригадала улюблену книгу тітки Олени — «Багряні вітрила», яку прочитала вже живучи в Дена. Дивно, чому? Це ж не «Секрет», і вітрила на ній білі, а не червоні… Ось хто секрет, загадка — так це власник яхти, дивиться на неї так, що їй аж трохи ніяково стає. Крім того, він чомусь пильно, занадто пильно вивчає Мирося. Дану охопив дрож, хоча день видався не просто теплим, а спекотним, і вона, ніжачись у шезлонгу біля Тамари, ще хвилину тому просто упрівала. Та ось незнайомець відвернувся від її сина, щось коротко сказав Маркові, тому чорнявому дефектологові, що працював із нею над розробкою всіх їхніх програм — а їх навіть за кордон продавали, і Дана цим надзвичайно пишалася! Вона вже збиралася прикрити очі, та саме цієї миті Мирку захотілося сповістити світ про свою чергову удачу. Вереск, що йому позаздрив би будь-який команч, підняв у повітря чайок, і чоловік, природно, знову глянув у бік генератора шуму. Наступної секунди Дана побачила, що він наближається до неї. До них із Томою. Дуже швидко наближається.

— Вибачте… даруйте, заради Бога, — темно-русявий молодик, збуджено виблискуючи великими сірими очима, нахилився над Даною, а зацікавлена Тамара, з усіх сил намагаючись вдавати, що її це не обходить, відвернулася. — Ви маєте повне право послати мене куди подалі, та все ж я мушу спитати… мушу… Цей хлопчик із підсакою… ваш син?

Серце у Дани захолонуло. Ось воно. Точніше, він. Справжній батько Мирося. І нічого дивного в тому, що він упізнав хлопця. Малий Любомир як з воску вилився у тітку Олену. Руде волосся, очі, сині, як волошки, шкіра кольору білих трояндових пелюсток, а головне — риси обличчя: тонкі, делікатні… мамині. Шатен вимогливо дивився на неї, очікуючи відповіді.

— Чому це вас цікавить? — холодно відповіла Дана, підводячись.

— Річ у тім, що… хлопчик вражаюче схожий на жінку, яку я… на одну жінку.

— Можливо, та це — мій син, — ще холодніше відрізала Дана. І тут їй не пощастило. Мирко відірвався від багнюки, і стрілою помчав до неї, махаючи банкою, у каламутній воді якої вже плавало щось іхтіологічне.

— Мамо Дано, поглянь, — кричав він на бігу. — Я впіймав маленьку щучку. Я зараз її випущу, але ти тільки подивись, яка вона красуня!

І Мирось тріумфуюче усміхнувся. Якщо серйозним, та ще й здалеку, він просто був дуже схожим на Олену, то з усмішкою на вустах робився викапаною тіткою. Тільки іншої статі. Очі шатена немов підмерзли, стали схожими на вкритий тонкою зимовою кригою Дніпро. Які дивні асоціації, адже зараз літо…

— Чому він називає вас мама Дана?

— А я схожа на тата?

— Ні. А ще не схоже, щоби ми жили в Америці. В українців діти не кличуть свої батьків по імені.

— Мій син кличе.

— Ви впевнені, що він — ваш?

Дана вже відкрила рота, щоб як слід відбрити цього нахабу, аж тут у неї врізався Мирко зі своїм слоїком у руках, забрьоханий і щасливий, як цуценя.

— Дивись, — тицяючи банку зі своїм трофеєм прямо їй під носа, волав він від надлишку почуттів, — ось вона плаває, бачиш? Ну, бачиш чи ні?

Щоб не зустрічатися поглядом із незнайомцем, Дана ретельно вирячилася на темну рідину, де метушився якийсь силует.

— Бачу.

Чоловік нахилився над слоїком, вимучено посміхнувся і спитав у Мирка:

— Ти вже вирішив, ким будеш, коли виростеш, козаче?

— Я вже виріс, — гордо повідомив малий Любомир. — Скоро до школи піду.

А потім подумав трохи і додав.

— Іхтіологом.

Чоловік випростався.

— Думаю, нам слід поговорити.

— Синку, — мовила Дана дерев’яним голосом, — будь ласка, випусти свою щуку, і нехай Тамара відвезе тебе додому.

Мирко глянув на неї здивовано.

— Але я не хочу. Ще всі діти тут, вони з дідусем Михайлом пішли на мідій дивитися. А я сказав — ну їх, ті мідії, вони не цікаві. Я…

— Я не питала про твої бажання, любий. Я сказала, що тобі пора йти — і все. Обговоренню це не підлягає.

1 ... 108 109 110 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголи, що підкрадаються», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Янголи, що підкрадаються"