Читати книгу - "Земля Георгія"

льодових пасток судна у лимані, серед яких було декілька турків і греків, які взагалі бачили таке диво природи вперше і галасували на визивних каналах, наче настав останній день Помпеїв.

Арташезович декілька разів викликав диспетчерів у Очакові, доповідаючи їм про наші сумні обставини з паливом та водою. Якщо нас не поставили б до першого ж каравану, ми би потрапляли в новорічні свята на рейді Очакова, коли будь-який рух каналом припинився би взагалі, і палива нам вже точно не вистачало б до Херсона. Бо стоянка чи ні, а дизель-генератор мав молотити й жерти пальне. Очаківські диспетчери здебільшого відмахувалися від надокучливого «Вадічки», але певний зиск від цих скарг був: про наше існування принаймні не забували.

Тож коли криголам нарешті пробився до Очакова, диспетчери перш за все поставили до каравану два турецьких судна, за проводку яких платили валютою.

— Очакове, а як же «Вадічка»? Залишилось півтори тонни пального. На стоянку вже навіть не вистачить. Питна вода на підході, їжі теж нема, — знову почав бідкатися Арташезович на визивному каналі.

— Криголамові б цих двох турченят провести. Застрягнете у кризі, він муситиме по вас вертатися. Ні, не дозволяю.

Але криголам був херсонський і мав щодо нас іншу думку.

— «Вадічку» я знаю. «Вадічка» не застрягне. Беру під свою відповідальність.

Караван вийшов з Очакова опівдні. Шанси встигнути в Херсон до Нового року ще залишалися. Мені це зовсім би не завадило. Вранці я виходив на зв’язок з Донею. Моя дружина й діти були вже в Херсоні і зупинилися в готелі моряка на Одеській площі. Доня запросив би їх у гості, щоб не нудьгували, але сам стояв вахту 31 грудня.

— Марконі, на стерно, — скомандував мені Арташезович, хоча вахта була Бурячкова.

Хотілося бурчати і задаватися одночасно: у найскладніших навігаційних умовах Арташезович чомусь взяв за правило ставити на стерно саме мене. Всі груди в мене вже були обвішані дерев’яними медалями «За прохід Босфору», «За прохід Дарданелл», «За прохід Боспору Кімерійського», а в кишені все одно гуляв вітер. Хоча брешу, за Босфор стерновому справді приплачували. Але не на «Вадічці».

НА КИЗОМИС!

Під островом Первомайським, якому поки що не загрожують демонстрації борців із суржиком з транспарантами перед КПП, бо він саме острів і саме Первомайський, а не Першотравневий, караван увійшов у суцільну кригу і стишив хід. І почалося.

Старпом та Арташезович стояли на різних крилах містка, кожен пильнував за своєю брівкою каналу і крижинами, що виринали з-під гвинтів попереднього турка, і кожен командував своє, аби «Вадічка» уник видимої саме йому небезпеки. Часто-густо команди в різні вуха неслися взаємовиключні, і стерновий та механік вирішували, кого їм слухати, як Бог на душу покладе. Я чесно старався чергувати, виконуючи то старпомові, то капітанові забаганки, щоб ображалися й кричали на мене обоє рівномірно й симетрично. А стармех Петренко, який стояв на машинному телеграфі, був, мабуть, тугий саме на ліве вухо, в яке командував Петренко-син.

Петренко-молодший нервувався і за звичкою грюкав дверима, зачиняючись на крилі містка. Виглядало це так, наче він у розпалі сімейної сварки зачиняється на балконі, переплутавши двері.

А тепер про сумне. Обоє дверей на місток були наопашки, по стерновій рубці свистіли протяги, як потяги, а кожух на «Вадічці» був лише один. І Арташезович віддав кожушину стармехові, щоб той берігся від радикуліту. Той байбарак вахтові біля трапа зазвичай одягають поверх ватянки. Є в мене десь фотографія. Якісь скоцюрблені страйкарі-араби кутаються в свої бурнуси під снігом, і наш червонопикий незграбний, але стійкий, як непорушний вояка з олова, вахтовий у кожусі й валянках. Страйк був особливий, передріздвяний, і відбувався в Копенгагені. Араби витримали хвилин тридцять страйкування і вшилися, бо були без кожухів. Ви знаєте, що в арабській традиції пекло чимось нагадує Сибір. А сибіряки не ті, які не мерзнуть, а ті, які тепло вдягаються.

Та мені той кожух і не зарадив би, в ньому крутити штурвал було б взагалі неможливо. Але жаба все одно душила. Спасибі дружині, добрій душі, що колись вив’язала мені гачком волохатого светрика, та іншій добрій людині з останнього сухогруза, завдяки якій на лівій руці в мене був гіпс, і рукавиця була непотрібна.

Тпру! Приїхали!

Ближній турок розклинюється впоперек каналу, «Вадічка» гальмує «повним назад» і собі втикається в поле поряд з кормою турка.

— Чекайте! — командує криголам. — Зараз по вас повернуся, тільки ось цього піонера до кінця коліна доведу.

Можна перекурити.

А на палубі дуріє підвахта, яку Арташезович вигнав розгрібати кучугури снігу. Бо, у кращих радянських традиціях, лопата все одно була тільки одна, і за неї, як Стаханов, вчепився боцман Антонович. А Сашко-Другий, Юрасик, Бурячок та механік Вітьок затіяли грати в сніжки. Оскільки з машинної команди був самий лише Вітьок, його швидко загнали сніжками в глухий кут між брашпілем і тамбучиною. І стармех Петренко не витерпів, на хвилинку відбіг від машинного телеграфу і струсонув з обвісу містка цілу шапку снігу за коміри палубній команді.

— Назад, старий лобуряко! Кожух відберу! — лаявся Арташезович. Але коли стармех повернувся на місце, сам тихенько зліпив сніжку і запустив… просто в турецького капітана, що отетеріло спостерігав за цими забавами диких слов’ян з корми свого судна.

Після ще трьох чи чотирьох «тпру!» криголам поставив «Вадічку» першим у строю, і справа пішла краще. Криголам бив канал, а ми розпихали недобиті крижини, вилазячи на них міцним носом, залишаючи гостям наших територіальних вод чепурненьку стежечку чистої паруючої води. Проте вони все ж таки іноді застрягали. І операція «порятунок башибузуків», як називав це Арташезович, починалася спочатку. Криголам кидав нас і повертався за турками.