Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Зовсім біле волосся викликає приглушений і здивований шепіт. Ольга це бачить. Думає: «Нічого, звикнуть…»

— То що ж робитимемо з садом, товариші? — питає вона.

Ці слова, сказані звичайним, якимсь домашнім голосом, викликають в юрбі неясний гомін. Люди хотіли послухати її, а виходить, що самим треба відповідати.

З гурту зводиться на ноги висока постать дуже худого чоловіка в сірій шинелі без погон. Це — агроном першої дільниці, Федір Черевичний. Він стоїть струнко, немов на рапорті перед начальством.

— Тут… Ми хочемо знати, як вас зовуть, пробачте…

— Ольга. Просто Ольгою зовіть.

— Незручно якось… — мнеться Федір Черевичний, зиркаючи то на її пишне біле волосся, то на зовсім молоде, хоч уже й не дівчаче обличчя.

— Ну, тоді Ольга Матвіївна, коли хочете, — ледь посміхається молода агрономша. Їй тільки ніяково, що ці літні люди називатимуть її по батькові. Не звикла ще.

— Так отож, Ольго Матвіївно, — не змінюючи виструнченої пози, веде Федір Черевичний, — я тут теж недавно, але вже встиг роздивитися, що й до чого. Серце крається від жалю: як покалічили кляті вороги цей бідолашний сад! А особливо абрикоси «Цукровий голуб»… Ви питаєте, що робити? Абрикоси, мабуть, доведеться викорчовувати та посадити нові… Що тут придумаєш…

— Але ж ви самі кажете, що дерева покалічені, — зауважує Ольга. — Не вбиті, а тільки покалічені.

— Авжеж, — погоджується Федір Черевичний, ще не второпавши, до чого вона веде.

— То навіщо ж їх викорчовувати? Нащо вбивати зовсім?.. Може, ми їх вилікуємо і вони знову родитимуть?

Федір Черевичний розгублено зиркає довкола. Йому відповідають такими ж розгубленими поглядами. Мишко-моряк і той націлив на Ольгу двоє чорних оченят-тернин, та так і застиг в запитливій напруженій позі.

— Я не знаю, про що ви говорите, Ольго Матвіївно, — нарешті видушує з себе Федір Черевичний. — Погляньте, тільки чорне цурпалля стоїть і більш нічого.

— А ми в те цурпалля повинні нове життя вдихнути. — Ольга хвилюється. Вона пригадує, як вони, колишні студенти, під керівництвом професора робили цікаві досліди над деревами, що вже відживали свій вік. Обрізали їх, лишаючи тільки основні відгалуження, добре підживлювали землю, і дерева оживали. Але то були досліди над окремими деревами, а тут — великий сад!.. Ольга боїться власного сміливого рішення. Але що сказане, те сказане, і вона не відступає від своєї думки. Навпаки, говорить дедалі голосніше, ніби переконує не тільки цих людей, а й саму себе:

— Викорчувати і посадити новий сад — це легше. Тільки, коли ж ми з нього плоди одержимо?.. Не скоро. Давайте зробимо інше: повернемо молодість нашому садові, доб'ємося, щоб він уже на той рік давав урожай… Кожному деревцю, як живій людині, операцію зробимо… Еге ж, доведеться багато попрацювати.

Цю роботу повинні виконувати вмілі люди, що по-справжньому люблять сад. А мені здається, що тут такі й зібралися…

— Правильно, Ольго Матвіївно! — озвалася дружина колишнього головного агронома Олена Костянтинівна і ствердно захитала головою. — Якби був живий мій чоловік, то й він би… — І вона не договорила, зігнулася, сидячи на камені, і стала маленька-маленька, як сіра пташка.

* * *

Після зборів Мишко-моряк злився з людьми, і Ольга загубила його з очей, навіть забула про нього.

Але коли ввечері поверталася у свою самотню хатину, знов зустрілася з ним. Він тримав руки в кишенях довгих штанів, підв'язаних мотузочками біля кісточок, і чимчикував кудись широким кроком із незалежним виглядом. Піджак знову ж таки тільки накинуто на плечі. Може, тому, що дуже довгі рукава і Мишко не хоче бути смішним. А може, щоб видніше було смугасту тільняшку.

— Це ж куди, Мишко? — зупинила його Ольга.

— Так, — кинув він слово, яке ні про що не говорило.

— Ночуватимеш де?

Мишко мовчить. Мабуть, йому легше буде потім знайти ночівлю, ніж зараз відповісти на це запитання.

— Якщо ти у нашому радгоспі гість, то ходім, у мене переночуєш. Щоб потім не говорив, що головний агроном — людина нечемна й негостинна. Зустріла, мовляв, і не запросила.

— Брудний я, — просто говорить Мишко, оглядаючи себе.

— Ну, це не біда, — заспокоює його Ольга. — Помиєшся і поспиш по-людському.

В хаті Ольга гріє на плиті воду, а Мишко-моряк розглядав книжки, не доторкуючись до них руками. Раптом він говорить:

— А все-таки у вас не вийде з садом.

Ольга навіть зупиняється на півділі, здивована таким рішучим осудом її дій. Але перед нею не доросла людина, з якою можна затіяти суперечку, а хлопчик. І вона сміється:

— А ти поживи в нас, то й переконаєшся, вийде чи ні. Ото бачиш, які товсті книжки лежать у блакитній палітурці? їх написав великий вчений Мічурін. Він теж за мене.

— І тьотя Олена, і дядя Федя кажуть, що вийде, а я думаю, що ні.

— Це ж який дядя Федя?

— А отой, що в шинелі виступав. Черевичний… Як ви пішли, а він — все за вас, все за вас…

— Ну, добре, Мишко, — перебиває його Ольга. — Купайся і — в ліжко. Миттю.

Після купання Мишко, ще гарячий, з рожевими щічками ї вогким чубом, простує до ліжка, яке йому ледве знайшла чим заслати Ольга. Він трохи соромиться, але його долає приємна втома, яка ніжить кожен м'яз його тіла, туманить голову.

— Давай я тебе розчешу, — говорить Ольга і виймає з свого волосся зігнутий коричневий гребінець.

Вона розчісує хлоп'ячу голову. На якусь мить їй здається, що вона розчісує голову власного сина. Від того, що вона торкається хлоп'ячого вогкого і теплого волосся, його щік і шиї, по всьому її тілу