Читати книгу - "Списоносці"

використати і проти твого чоловіка, щоб назавжди скомпрометувати його.

— А що ж я мушу зробити за це? — спитала жінка з тривогою.

Я розповів, яке буде її завдання. Вона одержуватиме різні листи, але не поштою. Листи приноситиме їй одна особа. Вероніка збиратиме ці листи, потім передаватиме тому, хто приходитиме до неї і називатиметься Акошем Жолтом!

— Отже, ти не добуватимеш ніяких військових таємниць, не викрадатимеш секретних документів у чоловіка, не шпигуватимеш. Інший на моєму місці вимагав би більшого.

Не маючи виходу, Вероніка мусила прийняти мою умову. Правда, вона могла стрибнути з третього поверху, застрілитись або все розповісти чоловікові. Та я добре знав її і був певен, що Вероніка нічого подібного не зробить. Якщо вона роками мовчала про своє минуле, то приховуватиме його й далі.

І все-таки виявилось, що я знав її погано. На жаль, аж через два роки я довідався, що Вероніка все відверто розповіла, правда, не своєму чоловікові, а іншому. Очевидно, ненависть поборола страх, і жінка вирішила помститись за всяку ціну. Але про це напишу пізніше».

— Вона й справді про все розповіла комусь іншому, — промовив Коронді, відсуваючи папери. — Цим «іншим» був я. Приїхавши з Стокгольма, Вероніка негайно доповіла про все міліції, а звідти її направили до мене. Вона щиро зізналася у всьому.

— Значить, ви вже добре знаєте цю справу, товаришу підполковник?

— Звичайно. З того часу в мене з Веронікою був постійний зв'язок. Вона докладно розповіла мені про своє життя, але дуже боялась, щоб чоловік не дізнався про її минуле. Я як міг заспокоював її. Відтоді Вероніка виконувала наше завдання, і ми викрили організацію, в якій вона була «скринькою». Ми перевіряли всі матеріали, які надходили до неї. Неважливі інформації пропускали, а важливі підміняли, посилаючи замість них неправдиві дані, щоб дезінформувати ворога. Ми контролювали тільки одну організацію списоносців, але одночасно намацували й інші зв'язки.

— А що було далі? — спитав Када.

— Що ж, давайте почитаємо.

«Любий сину! Зараз, коли я пишу оці рядки, переді мною мимохіть постає болісне питання: чи пощастить мені ще раз побувати на батьківщині? А втім, де моя батьківщина? Там, у долині Дунаю і Тиси, живуть люди, що розмовляють по-угорськи. Я теж знаю цю мову, але дарма: ми вже не зрозуміємо одне одного. В них зовсім нові уявлення про життя. Ці люди становлять вирішальну більшість, а ми опинились поза активним життям. Вони вибили грунт з-під наших ніг.

Я довго був упевнений в тому, що правда — на моєму боці і на боці тих, хто перебуває зі мною в одному таборі. Але після повстання[26], коли з Угорщини на Захід ринули біженці, я переконався в безнадійності нашої боротьби.

Я вражено запитував себе: «Хто ці біженці?» Виявилось, злочинці, кар'єристи, ледарі, всілякі покидьки Будапешта, молоді шукачі пригод, ображені долею люди… І багато таких, які взагалі не знали, чого вони прибули на Захід…

Особливо сильне враження справила на мене пригода, яка сталася на різдво, коли в одному з таборів емігранти організували вечір самодіяльності.

Якась учениця декламувала різдвяний вірш Ендре Аді[27]. В ньому розповідалось про те, як священик читає проповіді в церкві, а служниця, що завагітніла від нього, в цей час кидає своє немовля у сніг.

І Коли спитали ученицю, чому вона декламувала саме цей вірш, дівчина здивовано озирнулась.

— Тому що цей вірш написав Аді, революціонер Аді, а ми теж революціонери!

— Хіба ми такі революціонери, як той божевільний? — заверещала в нестямі якась стара діва, схожа на монахиню.

— А які ж ми революціонери? — щиро поцікавилась дівчина.

Ніхтоїй не відповів.

Чому я пишу про це? Бо бачу, що знову заварюється каша. Знову запрацювали організаційні апарати. Багато хто й досі не розуміє, що все це тепер уже не має ніякого сенсу.

Навіщо збирати тут тисячі людей? Щоб вони безцільно тинялися, доки не загрузнуть у болоті злиднів і розпусти?

Вчора до мене зайщов полковник Дароці. Я догадався, що він мав перед тим розмову з моїм лікарем, бо дивився так, наче мені залишилося жити лічені дні. В такому дусі він і розмовляв зі мною.

Під час розмови Дароці несподівано спитав:

— Чи знаєш, брате Акош, що я завжди шанував тебе?

— Чому ти висловлюєшся в минулому часі? Хіба зараз ти вже не шануєш мене?

Він зніяковів і поспішно додав:

— Я ще тобі не казав нічого. Незабаром я від'їжджаю…

— Куди?

— В Угорщину…

— В Угорщину?

— Так. Можливо, завтра вже й вирушу…

Я довго мовчав. «Звичайно, — подумав ображено, — з полковником Райнаї вже ніхто не рахується!»

— А яка щ цього буде користь? — спитав я вголос.

— Гадаю, користі мало, але мушу їхати.

— Хто тебе посилає?

— Томпсон…

— Тварюка! — вилаявся я. — Він зйову хоче будь-якою ціною добитись успіху!

— Через півроку Томпсон повертається в США, — іронічно зауважив Дароці.— От йому до того часу й потрібні якісь докази своєї сумлінної роботи…

— І ти задля нього рискуєш життям?

— А що ж робити? Чия влада, того й воля…

— Тварюка, — знову пробурмотів я під ніс. — Вони чудово розуміють, що тільки внутрішніми силами ніколи не здолати комуністичного ладу. Крім того, для нового повстання в країні зараз немає моральної бази.

— Це саме намагався довести і я, — сказав Дароці. — Але Томпсон заперечив: мовляв, кожне хоча б найменше заворушення в Угорщині є для них великим політичним козирем, бо дає привід до розмов про поневолення Угорщини більшовиками.

— А йому воно дає гроші…