Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

промінням. Запанував мирний настрій без якихось промов і суперечок» [98, с. 113]. Хіба глузували з Малькова, якого послав начальник режиму до табору навести порядок. Дозорці не наважувалися входити до зони табору. В'язні не дозволили начальнику господарчої частини Лісовському вивезти продукти, тому кухня та їдальня працювали.

Табір посилено охороняли із зовнішнього боку. Під час звільнення замкнених у бараці в'язнів Крисін і Мальков відкрили стрілянину і вбили двох бранців — українця та естонця. Похорон відбувся за участю лютеранського та православного священиків. 4000 в'язнів один за одним тихо пройшли між трунами, прощаючись із товаришами.

Був серпень 1953 року. Заполярне літо закінчилося…

Нарешті приїхав представник з Москви — генерал-лейтенант Масленніков, заступник міністра внутрішніх справ СССР. Він намагався бути доброзичливим. Сказав, що приїхав вислухати всі претензії і скарги, щоб розібратись у причинах страйку. Але ніхто не хотів виступати першим — щоб потім не бути за це покараним.

— Так што же ето?! Визивалі мєня для пєрєґаворов, а ґаваріть нє хатітє?

За мить греблю остраху прорвало. Одразу заговорило кілька десятків людей… Щоб заспокоїти в'язнів, генерал пообіцяв усунути начальника режиму, відкликати оперуповноваженого Богомолова та зняти з вікон ґрати. Після цього наказав вийти на роботу.

Та сабантуй тривав.

Усе вирішили трагічні події у сусідньому таборі шахти ч. 30, де було розстріляно понад 200 в'язнів і стільки ж поранено [98, с. 121].

Наступного дня начальник табору, де перебував Василь Прохода, Шевченко (до нього в'язні ставилися з повагою) викликав усіх на спортивний майданчик. Привітавшись, він звернувся українською мовою:

— Так що, хлопці, відпочили вже? Чули, що сталось на 30-й шахті? Я не буду вживати проти вас збройної сили, але прошу вийти на роботу…

— Якщо просите по-людськи, то згода. Вийдемо! — була загальна відповідь.

Отак закінчився сабантуй.

«Начальника режиму Крисіна та опера Богомолова не стало. Але всіх, хто одверто висловився перед Масленніковим, викликали на етап» [98, с. 122]. Та головних ініціаторів і керівників сабантую спочатку виявити не вдалося.

Сабантуй мав ще один наслідок: у Воркуті почав засідати «народний суд», який взявся розглядати скарги в'язнів. Декого він реабілітував, комусь скоротив термін, а когось розконвоював. Було скасовано режимні обмеження у таборі та збудовано дім побачень для рідних, які могли провести тепер зі своїми близькими три дні. Почалася епоха «лібералізму».

Спец поселення

У таборі стало спокійніше. Єдиним змістом життя була праця. Перевиконуючи норму до 150 %, в'язні заробляли 1000 рублів та ще й скорочували свій термін у півтора раза.

Тепер за окрему плату можна було суттєво поліпшити свій раціон. До того ж хліба кожний міг брати скільки хоче — пайки втратили своє значення. Важливо, що з табору вивезли всіх блатних. Начальство наказало зірвати чи замазати літери та цифри на одязі в'язнів. «Перше садовили до карцеру за нечітко намальоване число, а тепер навпаки — за те, що на куртці та штанях це число не було замазане». Слово «каторжанин» начальство заборонило вживати. На перевірках бранці називали вже не цифру, а своє ім'я та по батькові. Якщо в'язень продовжував оголошувати цифру, міг потрапити до карцера [98, с. 124].

У книгозбірні неважко було розшукати будь-що з класичної російської літератури, а от українську книжку — неможливо. Траплялися хіба російські переклади українських письменників, лауреатів Сталінської премії.

Оскільки після завершення терміну покарання в'язневі не дозволяли їхати куди заманеться, Василь заздалегідь подав начальникові табору прохання, щоб йому після закінчення строку ув'язнення дозволили виїхати до Казахської ССР. Прохода вирішив переселитися до Казахстану, бо українці там, попри твердження совєтської статистики, становили «національну більшість».

7 вересня 1954 року «дядя Вася» вийшов з табору. Але звільнення виявилося безрадісним: колишнього в'язня міцно тримала на ланцюгу спецкомендатура, до того ж у таборі Василь мав легку роботу, ліжко та непогане харчування, а «на волі» все це треба ще здобути. «Як безпритульний пес, вигнаний із буди, опинився я в тундрі в дощову темну ніч», — писав він. Таким виявилося його звільнення [98, с. 128].

Спати довелося на чужих ліжках у гуртожитках. Хоч до табору повертайся, але для цього треба заслужити новий термін. Виручив упівець Федір Адамович Мирончук з Межиріччя, що на Волині. Він мав кімнатку в одному робітничому присілку. Тут і прожив Василь перші два місяці своєї «волі». Спали на одному ліжку.

Оскільки Прохода заробив у таборах 3300 рублів, то не спішив влаштовуватися на роботу — жити було на що. Його основним заняттям стало написання клопотань у Москву з проханням зняти судимість і дозволити виїхати чи то в Україну до рідних, чи у Чехословаччину. Він писав до Головної військової прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Президії Верховної Ради. А 23 вересня звернувся до посольства Чехословаччини в Москві із проханням видати йому паспорт громадянина ЧСР. Працівники посольства у свою чергу просили надіслати документ, який би підтверджував, що Василь Прохода є громадянином ЧСР. А він такої довідки не мав.

18 листопада 1954 року Василь Прохода знову написав листа Головному військовому прокурору СССР (на листа від 25 вересня 1954 року відповіді не отримав). «Прошу розглянути його як прохання людини, яка потрапила у бурхливому революційному морі 1917 — 20 рр. на хвилі, що винесли її на протилежний берег» [25, арк. 135].

Прохода нагадував прокуророві, що посилав клопотання до Президії Верховної Ради ССР 12 травня 1947 р., 5 березня 1948 р., 17 березня 1951 р. і 30 серпня 1953 р., в яких описав свій життєвий шлях. «Писав я без хитрощів і брехні. І коли мені не вірили, ставало кожний раз прикро за свою людську гідність. Ця недовіра як прокляття висить наді мною до цього часу… За що запроторили мене в Речлаг, а після залишили на спецпоселенні?..» [25, арк. 135].

Василь скаржився, що не може отримати роботи за фахом і відповідно до свого віку («Як інвалід, на фізичну роботу не годжуся»). На заваді отримання роботи за фахом завжди ставали судимість і відсутність диплома.