Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

кожну книгу, ще раз оглянув старанно все приміщення, але книги не знайшов.

Лисичкін вирішив, що Пуговкін, напевне, не держить цієї книги в будинку. Він машинально взяв з письмового стола тоненьку книгу в червоній оправі з написом: «Стандарти хутряних шкурок». Мабуть, Пуговкін часто користувався цим посібником і тримав його під руками. Відкривши книгу, Лисичкін почав гортати сторінки, на яких були зроблені рукою Пуговкіна всілякі критичні зауваження щодо опису різних видів хутра. Слідчий хотів уже відкласти книгу, як раптом помітив, що один листок в обрізі відрізняється кольором від інших. Він був наче більш поруділий. Лисичкін мав звичку уважно, до найменших дрібниць, оглядати все, що могло стосуватися справи, і почав гортати книгу, поки знайшов цей листок. Поглянувши на нього, він аж свиснув від несподіванки. Листок був з книги віршів Пушкіна. Лисичкін прочитав:

До Чаадаєва Товаришу, зійде вона, Зоря принадливого щастя, Росія збудиться від сна І на руїнах самовластя Напишуть наші імена!

На цій же сторінці була накреслена невеличка карта, якісь цифри й знаки. Безсумнівно, йому пощастило знайти найважливіший аркуш з книги віршів великого поета. Пройдисвіт Пуговкін вклеїв його в довідник товарознавця. Він залишив книжку просто на письмовому столі, певний, що вона не зацікавить небажаних гостей.

Наступного дня його арештували. Злочинця привели на допит. Він почав було протестувати, що його арештовано незаконно, але затнувся на півслові, коли слідчий мовчки поклав перед собою довідник товарознавця в червоній оправі…

Переляк Пуговкіна означав мимовільне зізнання. Проте Пуговкін усе ще хитрував і зізнавався тільки в тому, що, на його думку, вже знали слідчі органи. Він усе звалював на Шульгіна і заплутався в суперечливих свідченнях, які переконали працівників розшуку в тому, що вони мають справу з організованою бандою злочинців.

Звичайно, Пуговкін замовчав те, що він намовив Шульгіна спробувати «усунути» небажаного спадкоємця — Олега, і категорично заявив, нібито нічого не знає про наміри лісничого.

Та працівники безпеки не повірили. Негайно з'єдналися з Алданом і передали розпорядження арештувати Шульгіна.

Оскільки Шульгін жив далеко від районного центру, тільки через сорок вісім годин надійшла відповідь, що лісничий вирушив з експедицією в глибоку тайгу і повернеться нескоро.

Знаючи ситуацію, працівники розшуку зрозуміли, що треба наздогнати Шульгіна до того, як експедиція прибуде на місце. Адже в Шульгіна мають бути спільники, хоч Пуговкін присягався, що про це він нічого не знає, оскільки всі плани пограбування скарбів виношував лісничий.

Лисичкін вилетів до Алдана, тут взяв з собою ще двох працівників безпеки і з ними вирушив до Вертловки.

Надвечір літак приземлився на колгоспному лузі. Голова сільради Тит Андрійович поінформував військових про експедицію і Шульгіна. Але коли його попросили дати досвідченого провідника до Сурунганських гір, той тільки знизав плечима і пояснив, що, мабуть, на все село не знайдеться людини, яка б відважилась вирушити в цю подорож, поки не замерзнуть зрадливі трясовини й болота. Та й взагалі ніхто з тутешніх мисливців ніколи ще не доходив до Сурунганських гір, крім старого Орлова. Може, старий Орлов допоміг би товаришу Лисичкіну і його супутникам? Учасники групи переслідування зрозуміли, що погоня буде набагато складнішою, ніж вони думали, а тому й звернулися до старого мисливця. Дізнавшись, що Орлов був найближчим другом Івана Хомича Феклістова, розповіли йому докладніше про суть справи.

Старий аж сплеснув руками, бо ніколи не сподівався, щоб Шульгін і Пуговкін могли стати на шлях злочину. Але потім замислився і додав, що крамар завжди був здирником і заради грошей міг піти на злочин. На думку Орлова, один Шульгін не міг бути небезпечним для експедиції, бо там були досвідчені мисливці Чижов, Єменка і Старобор, яких нелегко обдурити чи заманити в пастку, мов курчат. Проте Шульгін міг мати спільників. Тому треба було якнайшвидше попередити експедицію. Орлов натякнув, що знає досвідченого провідника. Це був родич Єменки — Бойгно, мисливець, що жив у невеличкому стійбищі евенків і завідував там тваринницькою фермою. Правда, він тільки раз побував біля Сурунганських гір, та й то взимку, але, зважаючи на серйозність справи, тунгус, напевне, не відмовиться поїхати й зараз.

Голова сільради послав по Бойгну, і, коли той надвечір прибув, Орлов усе пояснив йому.

Бойгно довго не відважувався вирушати в небезпечну дорогу в глухий і далекий край тайги, де він був тільки один-єдиний раз взимку на соболиних ловах. Він розповідав про труднощі й небезпеки їзди по трясовинах і непролазних нетрях, по кручах і буреломах. І тільки коли дізнався, що експедиція повинна була значкувати пройдений шлях, погодився, нарешті, провести групу військових у район Сурунганських гір. У самих горах Бойгно не бував навіть зимою, а тому застеріг, що співробітникам розшуку доведеться просуватися там на власний страх і риск.

Приготування закінчилося пізно вночі. Колгосп виділив для погоні трьох добрих коней, і вранці група вирушила з Вертловки. Через шість днів напруженого і швидкого маршу вершники без особливих пригод досягли Сурунганських гір. І саме вчасно. Сліди на дорозі свідчили, що експедицію переслідують два вершники. Може, це й були змовники. Отже, погоня приготувалася до зустрічі з ними в першу-ліпшу мить, і ніхто з військових не здивувався, коли вони зустріли в горах двох невідомих. Це були спільники Шульгіна — Чуваєв і Арбузов.

Потріскували дрова у вогнищі, весело булькотів і парував чайник. Кожен з нас після доброї вечері вже випив кухлів по сім чаю, але чайник усе ще приємно співав над вогнищем.

Ми сиділи навколо багаття і по черзі розповідали про подорож. Потім Олег передав Лисичкіну писане зізнання і заповіт Шульгіна. Лисичкін нахилився до вогнища, щоб зручніше було читати. Ми всі допитливо дивилися на нього. Раптом Чуваєв, що сидів з напарником осторонь, рвонувся, вихопив з рук лейтенанта напір і з вигуком: «Цей гад нас продав…» розірвав його і кинув у вогонь.

Ми всі скрикнули. Лисичкін