Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Він непридатний для родинного життя. Чому він не послухався батька, що був для нього такий щедрий? Надія, жаль на себе, шанолюбство, ніжність, егоїстичне каяття впереміш зринали в його серці. Він сів писати батькові листа, згадуючи те, що вже раз казав йому, як мав іти на поєдинок. Уже почало благословлятися на світ, коли він скінчив цього прощального листа. Він запечатав його й поцілував печатку. Він думав про те, як негарно розлучився зі своїм шляхетним батьком, згадував, скільки добра зробив йому суворий старий джентльмен.

Ще раніше, тільки-но повернувшись додому, Джордж зазирнув до спальні Емілії: дружина лежала тихо, із заплющеними очима, і він був радий, що вона спить. Служника він уже застав за зборами в дорогу; той зрозумів його знак не зчиняти гамору, і все було спаковане тихо й дуже швидко. «Чи мені збудити Емілію,- міркував Джордж,- чи краще залишити записку її братові, щоб він передав їй страшну новину?» Вій зайшов до спальні ще раз глянути на неї.

Емілія чула, як він заходив до кімнати першого разу, але не розплющувала очей, щоб навіть її безсоння не здалося йому докором. Але вже саме те, що він прийшов з бенкету так швидко після неї, трохи заспокоїло її несміливе серденько, і, обернувшись у його бік, коли він обережно вийшов з кімнати, вона задрімала. Тепер Джордж ввійшов ще обережніше і знов глянув на неї. При тьмяному світлі нічника він бачив її миле, бліде личко; почервонілі повіки з довгими віями були стулені, а одна кругла біла рука лежала на ковдрі. Господи милосердний, яка ж вона чиста, яка гарна, яка ніжна й самітна! А він - який він брутальний, черствий егоїст! Щиро каючись, охоплений соромом, він стояв у ногах ліжка й дивився на Емілію. Як він зважився, хто він такий, щоб молитися за таку безневинну істоту? Нехай бог благословить її! Нехай бог благословить її! Він підійшов до ліжка, глянув на її руку, м’яку, теплу від сну руку, і обережно нахилився до делікатного, блідого личка.

І враз ті чудові руки ніжно обняли його за шию.

- Я не сплю, Джордже,- сказала нещасна жінка й так заплакала, що її серденько, яке тепер було так близько від його серця, мало не розірвалося. Вона, бідолашна, прокинулася - і для чого? Тієї хвилини з плацдарму гучно пролунали звуки сурми, підхоплені по цілому місті, і від гуркоту барабанів піхоти і виску шотландських волинок усі прокинулися.

 

Розділ XXX
«Я ДІВЧИНУ ПОКИНУВ…»

 

 

Ми не претендуємо на те, щоб нас зарахували до воєнних романістів. Наше місце серед мирних людей. Коли палуби звільнено для бойових дій, ми спускаємося вниз і покірно чекаємо. Ми б тільки заважали тим сміливцям, що змагаються в нас над головою. З *** полком ми дійдемо до міської брами і, залишивши майора О’Дауда виконувати свої обов’язки, повернемося до його дружини, до наших дам та обозу.

Майор та його дружина не були запрошені на бенкет, на якому в попередньому розділі виступили інші наші приятелі, тож мали більше часу для здорового, природного відпочинку в постелі, ніж ті, хто хотів не лише виконати свій обов’язок, але й повеселитися.

- Я певен, люба Пеггі,- сказав майор, неквапом натягаючи на вуха нічний ковпак,- що за день чи два тут почнеться такий танок, якого багато хто з тих танцюристів на бенкеті зроду не бачив.

Йому було куди приємніше лягти спати після спокійно випитого вдома келиха вина, ніж брати участь у якихось там розвагах. Пеггі, з свого боку, рада була б похизуватися на бенкеті в своєму капелюшку з райським птахом, якби не та новина, що приніс чоловік,- вона її відразу засмутила.

- Добре було б, якби ти збудила мене за півгодини до того, як засурмлять збір,- сказав майор дружині.- Десь о пів на другу, люба, і доглянь, щоб мої речі були готові. Може так вийти, що я не повернуся снідати, місіс О’Дауд,- і з цими словами, які означали, що полк вирушить таки вранці, майор замовк і заснув.

Місіс О’Дауд, у папільйотках і в нічній кофті, вирішила, що за таких обставин вона, як добра господиня, повинна діяти, а не спати. «Встигну виспатись, коли Мік уже піде»,- подумала вона й заходилася пакувати його ранець, чистити плащ, кашкет та готувати інше похідне спорядження. В кишені плаща вона поклала невеликий, зручний у дорозі запас харчів та обплетену флягу, чи так званий «кишеньковий пістолет» з майже цілою пінтою дуже міцного коньяку, який майорові і їй самій дуже подобався. Тільки-но стрілки її «репетиції» показали пів на другу, а механізм усередині вибив фатальну годину (його звук, на думку власниці, був схожий на бій кафедральних дзигарів), місіс О’Дауд збудила свого майора і приготувала йому чашку такої чудової кави і так вчасно, як мало хто того ранку в Брюсселі. І хто заперечить, що всі ці клопоти шановної дами не свідчать про кохання так само, як сльози і напади істерії, якими чутливіші жінки виявляють свою любов, і що пити разом з дружиною каву, коли ріжки вже сурмлять збір і по всьому місті б’ють барабани, куди корисніше й потрібніше, ніж просто безтямно ридати? Внаслідок цього майор з’явився на місце виспаний, чепурний, бадьорий і, сидячи на коні, своїм рожевим, гладенько поголеним обличчям додав мужності і впевненості кожному солдатові. Офіцери віддавали честь місіс О’Дауд, коли полк крокував повз балкон, де стояла ця брава жінка, привітно махаючи їм рукою; і я насмілюся сказати, що зовсім не брак відваги, а швидше жіноча делікатність і узвичаєна пристойність не дозволили їй самій повести славетний *** полк у бій.

У неділю та за інших важливих обставин місіс О’Дауд звичайно читала щось дуже врочистим голосом із величезного тому проповідей свого дядька-декана. Ці проповіді були для неї великою втіхою на борту транспортного судна, як вони поверталися додому із Вест-Індії і мало не потонули. Тепер, коли полк вирушив у похід, місіс О’Дауд також звернулася до цієї книжки, щоб знайти в ній поживу для своїх роздумів. Мабуть, вона мало що розуміла з того, що читала, і думки її блукали десь-інде, але ж як би вона змогла заснути, коли поруч на подушці лежав нічний ковпак сердешного Міка? Так завжди буває на світі: Джек і Доналд вирушають здобувати слави, з ранцями за плечима весело крокують під звуки бадьорої мелодії: