Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

добре хоч, що не трудивсь

Даремно, що ви тут! Гнет можемо сідати.

Вже пізно,- довга путь,- а дома вчасно б стати».

 

Пан Владко випрямивсь і шапку зняв,

І нафтової лампи блиск жовтавий

На молоде лице блідеє впав

І на м’який, пещений вус чорнявий;

Він тусклим, чорним оком позирав

На візника, що нижчий був, з постави

Нестрійний, наче дуб у полі коренастий,

Но чулась сила, твердість у кождій тіла часті.

 

Хоч не подібні з вигляду й крихітки,

Оба були однакових майже літ,

Лиш що панич, мов птах невольний з клітки,

Глядів так гірко, зависно на світ;

На молодім чолі чи з горя свідки,

Чи то розпуста записала слід

Морщинами - уста біль глибокий кривить,

Чи то тривожить ум страшний, безсонний привид…

 

Зате мужик здоровий і спокійний,

Як чоловік, що зна, нащо жиє.

Но й на його чолі рівець подвійний,

Знак, що й туди провів рало своє

Болючий досвід; але той постійний

Осад, що, раз осівшися, стає

Опокою, уже осівсь у нього після бурі,

Ум вияснився, пройшли, мов мла, думки понурі.

 

На цьому текст автографа № 282 обривається.

Опублікований уривок поеми ближчий текстуально до рукописного віранта, який знаходиться в одній із записних книжок Франка (№ 206, с. 3-37, 39). Правда, велика частина тексту цього рукописного варіанта не ввійшла до надрукованої редакції. Крім того, строфи тут у першому і другому розділах мають нумерацію, яка не завжди чітко відбиває дійсну послідовність розповіді. Чимало строф мають той самий номер або подвійну нумерацію. Розходження (не лише стилістичного характеру) починаються між текстами цих редакцій після 14-ої строфи першого розділу.

Замість 15-25-ої строф першого розділу надрукованої редакції в автографі (с. 10-11, 19, 20, 23) маємо:

 

15

«Та впрочім, друг мій, Ярко ідеальний,

Такого дива мні наговорив

Про ту оселю, про новий, соц’яльний

Устрій її, що й справді побудив

Мою цікавість. Може, дух печальний

Освіжиться серед розлогих нив,

В фізичнім труді,- ну, або й життя нове те

Дасть серцю корм новий, думкам новії лети».

 

16

«І певно дасть,- озвавсь незнаний голос

За ним.- сли серце не застило в вас,

Сли тішить вас лук зелень, спілий колос,-

Проведений в хосеннім труді час.

Все, що мололось, те перемололось,

Вино буде, як перекисне квас.

Що днесь ранить, болить - те завтра лиш скобоче;

На біль згадок вмира лиш той, хто жить не хоче».

 

17

До голосу звернув лице панок

І здивувавсь. Слова розумні, смілі,

А перед ним звичайний мужичок-

Сорочка груба на черствому тілі.

На ній короткий, грубий сардачок,

А руки рапаві і обгорілі,

Обутий в постоли, намазані ропою,

Батіг в руці держав, а шапку під пахвою.

 

18

Панок, нічо не кажучи, бундюжно

Оглянув го від стіп до голови,

Але мужик всміхнувся добродушно...

«Я гнеть пізнав, що пан Євгеній ви,

Той, що ним Ярко так занявся дружно,

Котрому з піль, з лісів, з роси, з трави

Він виздоровлення віщує духу й тіла.

Вітайте ж до життя нового і до діла!

 

19

Щоправда, скромна є оселя наша,

Но можна жити в ній - се перша річ.

Сли зразу вас дрібниці не застрашать,

Пізніш самим вам вже не схочесь пріч.

Котлети вам сільська заступить каша,

Відхочесь вам пригод і дивних стріч,

У труді правильнім і дух ваш проясніє;

Лиш той великий, хто й в тісноті не дрібніє».

 

20

«Так ви Микита Тихий, 53 - рік Євгеній,-

Той хлоп, що в Відні медицини вчивсь,

Що добровільно з авлі академій

В село вернувся, і в землі заривсь,

І тут, в глуші, в пустині тій зеленій,

І хлопом, і філософом зробивсь?

Вже то мні Ярко вас так малював щосили,

Що аж недовірство ті вісті в мні збудили!

 

20

Простіть, що так вам зразу й признаюся!

Ви філософ, то й сумнів є ваш брат!

А я недужий - серце в груді дусять

Ті лицемірства, 54 їх я й скинуть рад!

Сли на нове життя вже подаюся,

То в всім новий повинен стати лад!

Сли маю вольним тут в нову пристань впливати.

То пощо ж в ту нову старий баласт таскати?

 

21

Та тільки жаль, що вам, мій газдо милий,

Ледве чи милим буде приїзд мій!

Слабий, розбитий, без надій, без сили,

Мов той моряк по бурі весняній

На стрісканім судні гребесь по хвилі,

Ледве живий, к пристані затишній,-

Так я, як бачите, хоч молодий літами,

Зруйнований цілком, стаю тут перед вами»

 

22

Всміхавсь Микита на слова ті скорі.

«Міркую вже, що Ярко вам наплів!

Ентузіаст він непоправний! ’Дгорі

Його все тягне, як мене долів!

Я філософ лиш в полі та в оборі,-

В високі сфери зроду не летів,

І сумнів мні не брат, не сват, не доуг, а ворог.

Хоч порох чоловік, но вірю я в той порох!

 

23

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

І твердо вірю в людський ум робучий,

І в ясний день по ночі горя й мук.

В тій вірі й сам я свій маленький ручій

Посеред тих підгірських піль і лук.

Врівнобіж величним струям часу простую,

І, роблячи свій пай, для загону працюю.

 

24

А та моя наука в академ’ї -

Се казка, з неї я й лизнуть не вспів.

Кінчив гімназ’ю по старій системі

В Бучачі й буки брав від монахів,