Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

стрибнути вниз. Але я не стрибаю. Я хапаюся за скоби і, підтягнувшись, опиняюся зовні.

Хансен не встигає зрозуміти, що відбувається. Але Верлен кидається до фальшборту і хапає мене знизу за ноги.

У борт «Кроноса» б’є сильна хвиля. Корпус дрижить, і судно нахиляється на правий бік.

Він учепився в мою ногу. Але рух судна притискає його до поручнів, загрожуючи викинути за борт. Йому доводиться відпустити мене. Мої ноги ковзають по солоних і мокрих скобах. Судно відкочується назад — і я повисаю на руках. Десь піді мною світиться біла ватерлінія. Заплющивши очі, я видираюся нагору.

Коли мені здається, що минула вічність, я їх розплющую. Десь піді мною, піднявши голову і дивлячись на мене, стоїть Хансен. Я піднялася всього на кілька метрів угору.

Я на рівні вікон прогулянкової палуби. Ліворуч од мене за синіми завісками світло. Я тарабаню долонею в шибку. Коли я вже втрачаю надію і знову починаю повзти нагору, завіски обережно розсуваються. На мене дивиться Кютсов. Я калатала у вікно робочої каюти старшого механіка. Приставивши долоні до скла, щоб краще було видно, він притискається до вікна. Ніс його розпливається матово-зеленою плямою. Наші обличчя за кілька сантиметрів одне від одного.

— Допоможіть, — кричу я, — та допоможіть же, чорт забирай!

Він дивиться на мене. Потім засуває завіски.

Я дряпаюся вище. Сходинки закінчуються, і я падаю на шлюпкову палубу поряд із шлюпбалками рятувальної шлюпки лівого борту. Двері — праворуч від мене. Їх замкнуто. До платформи навпроти містка ведуть по трубі зовнішні сходи, подібні до тих, по яких я щойно піднялася.

В інших обставинах були б усі підстави захоплюватися передбачливістю Верлена. Нагорі на сходах, за кілька метрів наді мною, стоїть Моріс — усе ще з перев’язаною рукою. Він там, щоб переконатися, що на розташованих вище палубах немає ніяких свідків.

Я біжу до трапа, що веде вниз. Але з нижнього поверху мені назустріч піднімається Верлен.

Я повертаю назад. У мене майнула думка, що, можливо, я зможу спустити на воду рятувальну шлюпку. Адже у неї має бути якийсь механізм, що дозволяє швидко скинути її вниз. Напевно, я зможу стрибнути за нею у воду.

Але, опинившись перед лебідками для спуску, я відмовляюся від цієї ідеї. Систему карабінів і талів зрозуміти неможливо. Я зриваю брезент зі шлюпки. Хапливо шукаючи те, чим можна було б скористатися для захисту. Багор, сигнальну ракету.

Чохол шлюпки — з важкого зеленого нейлону, який кріпиться до бортів за допомогою резинки. Коли я піднімаю чохол, вітер вириває його у мене з рук, і він перелітає за борт, повиснувши на кільці у форштевні шлюпки.

Верлен уже на палубі, позаду нього — Хансен. Ухопившись за зелений нейлон, я переступаю через борт корабля. «Кронос» нахиляється, мене піднімає трохи, і я, стиснувши ногами брезент, з’їжджаю вниз. Я спускаюся аж до кінця, і мої ноги теліпаються в порожнечі. І тут я падаю — вони перерізали мотузки, на яких тримався чохол. Я виставляю руки і пахвами повисаю на поручнях. Коліна стукаються об борт судна. Але я все-таки вишу. Ні болю, ні тіла не відчуваю, дихання паралізоване. Потім я головою вперед сповзаю на верхню палубу.

На мить виникає абсурдний спогад про першу в моєму житті гру в морських розбійників, невдовзі після того, як я приїхала в Данію. Про те, що не було звички до гри, з якої швидко виключалися слабкі, а потім, за природно виникаючою ієрархією, і решта. Про прагнення залишитися живим, коли всі інші тебе ловлять.

Двері на сходи відчиняються, і з’являється Хансен. Рухаючись у напрямку до юта, я опиняюся поряд із трапом, що веде нагору. На висоті мого зросту на сходах з’являється пара синіх черевиків. Просунувши руки під сходинки, я зіштовхую ці ноги вперед. Позаяк це продовжує їх власний рух, то не потрібно дуже багато зусиль. Ноги описують у повітрі коротку криву, і Верленова голова стукається об сходи на рівні моїх плечей. Потім він пролітає останні метри по трапу і б’ється об палубу, ніяк не затримавши свого падіння.

Я біжу вгору по трапу. На шлюпковій палубі я тримаюся лівого борту і звідти деруся нагору. Моріс, мабуть, почув мене. Поки я піднімаюсь нагору, він підходить до сходів. За ним розчиняються навстіж двері, що ведуть на місток, і з’являється Кютсов. Він у халаті і босоніж. Поки вони з Морісом роздивляються один одного, я проходжу повз них на місток.

Я намацую в кишені ліхтарик. Промінь світла вихоплює обличчя Сонне. Біля штурвалу стоїть Марія.

— Відкрий мені медичну каюту, — кажу я. — Зі мною стався нещасний випадок.

Він іде попереду. Навпроти штурманської рубки він, зупинившись, обертається до мене. Я оглядаю себе. Замість тканини на колінах спортивних брюк дві криваві дірки. Обидві долоні роздерто.

— Я впала, — кажу я.

Він відкриває медичну каюту. Намагається не дивитися на мене.

Коли я сідаю і шкіра на колінах натягується, я мало не втрачаю притомності. Виникає вервечка дрібних, повних болю спогадів. Перші сходи в інтернаті й падіння на нерівній крижаній поверхні: проблиск світла, цілковита безпорадність, тепло, гострий біль, холод і важка пульсація.

— Ти можеш продезінфікувати тут?

Він дивиться вбік.

— Я не переношу вигляду крові.

Я дезінфікую сама. Руки тремтять, рідина ллється по ранах. Я накладаю стерильні компреси. Обмотую бинтом.

— Кетоган.

— Це заборонено правилами.

Я підводжу на нього очі. Він знаходить пляшку.

— І амфетамін.

У будь-якій судновій аптечці і в будь-якій експедиції є ліки, що стимулюють діяльність центральної нервової системи й швидко знімають відчуття втоми.

Він простягає мені його. Я розламую п’ять пігулок над паперовим стаканчиком з водою. Виходить дуже гірко.

Важко зробити що-небудь з руками. Він знаходить білі бавовняні рукавички, які щільно натягаються, з тих, що їх використовують алергіки.

Коли я виходжу з дверей, він намагається бадьоро посміхнутися:

— Ну що, краще?

Він справжній данець. Страх і залізна воля до того, щоб витіснити зі свідомості все, що відбувається навколо нього. Непохитний оптимізм.

Дощ не зменшується. Він немов водяні нитки, протягнуті навскоси над вікнами містка, які тепер вилискують сірим у слабкому денному світлі.

— Де Лукас?

— У своїй каюті.

З людиною, яка не спала дві доби, безглуздо говорити.

— Він виходить на вахту за годину, — каже Сонне. — У «воронячому гнізді». Він хоче сам побачити лід.

Екран одного з радарів настроєний на радіус п’ятдесят морських миль. Неподалік від краю на ньому штрихами зображено зеленуватий континент. Початок полярного льоду.

— Скажи йому, що я піднімуся до нього, — кажу я.