Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

З віддаленого боку прочинилися дверцята, і з катера виліз Кадмін. Оскільки я зовсім недавно бачив його в віртуалі, до мене дійшло не одразу. Високий, темношкірий, із яструбиним ликом, який я востаннє бачив, коли він снив у рідині під склом перечохлювального резервуару «Панамської троянди». Клон мученика з «Правої руки Бога», а в його плоті ховається Клаптевих.

Я націлився з «Немекса» на його горло. З відстані, хіба що трохи більшої за ширину катера, він мав знести Кадміну голову і, можливо, вирвати з його хребта пам’ять, хоч що станеться опісля.

— Не дуркуй, Ковачу. Цей транспорт броньований.

Я хитнув головою.

— Мене цікавиш тільки ти. Просто стій саме там, де стоїш.

Не прибираючи «Немекса» й не зводячи очей із цільової зони в нього над кадиком, я опустився в бойову стійку біля Ортеґи й потягнувся пальцями вільної руки до її обличчя. Довкола кінчиків моїх пальців відчулося тепле дихання. Я наосліп потягнувся до шиї, щоб намацати пульс, і знайшов його, слабкий, але стабільний.

— Лейтенантка жива та здорова, — нетерпляче промовив Кадмін. — А це більше, ніж ми зможемо сказати про будь-кого з вас за дві хвилин, якщо ти не опустиш цю пушку й не сядеш у машину.

Під моєю рукою заворушилося лице Ортеґи. Перекотилася її голова, і я вловив її запах. Її половину феромонної пари, що, власне, і втягнула в це нас обох. Голос у неї був кволий і нечіткий через заряд станера.

— Не роби цього, Ковачу. Ти мені нічого не винен.

Я встав і трохи опустив «Немекс».

— Назад. На п’ятдесят метрів по вулиці. Вона не може ходити, а ти міг би завалити нас обох, перш ніж я віднесу її на два метри. Назад. Я йду до машини, — я помахав пістолетом. — Зброя лишається в Ортеґи. У мене з собою тільки це.

Я підняв куртку для наочності. Кадмін кивнув. Він кинувся назад у катер, і транспорт плавно покотився кварталом. Я провів його поглядом до зупинки, а тоді знову став на коліна біля Ортеґи. Вона насилу сіла.

— Ковачу, не треба. Вони тебе вб’ють.

— Так, вони неодмінно спробують, — я взяв її за руку й обгорнув нею руків’я «Немекса». — Послухай, я тут у будь-якому випадку все закінчив. Банкрофт купився, Кавахара дотримає слова й доправить Сару назад. Я її знаю. Тобі треба затримати її за Мері Лу Гінчлі та визволити зі стеку Райкера. Поговори з «Гендріксом». Там я залишив тобі деякі незавершені справи.

Вулицею рознісся нетерплячий аварійний сигнал катера. У напівтемряві вулиці його звук видавався неясним і стародавнім, наче передсмертне гукання слонового ската на Рифі Хірати. Уражена станером Ортеґа дивилася знизу вгору так, наче тонула.

— Ти…

Я всміхнувся і приклав руку до її щоки.

— Мушу переходити до наступного екрана, Крістін. От і все.

Тоді я встав, зціпив руки на карку й пішов до машини.

ЧАСТИНА П'ЯТА: ВІДПЛАТА

(Відмова систем)

Розділ тридцять п'ятий

У катері я сидів затиснутий між двома вражаючими силачами, які завдяки лишень своїй масі могли б найнятися борцями-почварами, якби зіпсували свою клонівську красу невеликими пластичними операціями. Ми спокійно піднялися над вулицею і круто розвернулися. Я визирнув з бічного вікна і побачив унизу Ортеґу, яка намагалася звестися на ноги.

— Та баба-поліцайка моя? — поцікавився водій. Я напружився, приготувавшись атакувати.

— Ні, — Кадмін повернувся на сидінні обличчям до мене. — Ні, я дав слово панові Ковачу. Гадаю, ми з лейтенанткою ще перетнемося в не надто далекому майбутньому.

— Тобі не пощастило, — непереконливо сказав йому я, а тоді мене підстрелили зі станера.

Коли я прокинувся, за мною зблизька спостерігало якесь обличчя. Воно було нечітке, бліде та розмите, маскоподібне. Я кліпнув, здригнувся і сфокусував погляд. Обличчя віддалилося, хоч і досі здавалося ляльковим через низьку роздільну здатність. Я кашлянув.

— Здоров, Зарізе.

Грубі риси обличчя склалися в усмішку.

— Знову вітаю на «Панамській троянді», пане Ковач. Похитуючись, я сів на вузькому металевому ліжку. Заріз відступив, даючи мені простір, а може, не хотів, щоб до нього дотягнулися. Позаду нього я розгледів тісну каюту, обшиту металом. Я опустив ноги на долівку і різко зупинився. Нерви в руках і ногах досі були розстроєні через ураження станером, а в животі відчувалося хворобливе тремтіння. Та, здається, стріляли приглушеним променем, або ж то була серія пострілів. Оглянувши себе, я побачив, що вдягнений у важке парусинове ґі[6] гранітного кольору. Біля ліжка на мене чекали пара космічних пантофель і пасок. У мене з’явилися неприємні здогади щодо планів Кадміна.

За спиною в Заріза відчинилися двері каюти. Увійшла висока білявка, ледь за сорок, а за нею — ще один синтетик, але гладенький і сучасний на вигляд, якщо не брати до уваги лискучого сталевого інструмента з безпосереднім з’єднанням замість лівої руки.

Заріз почав усіх знайомити.

— Пане Ковач, дозвольте вам представити Перніллу Ґріп з Бойової телемережі та її технічного асистента Майлза Мека. Пернілло, Майлзе, хочу представити вам Такеші Ковача, нашого псевдо-Райкера на сьогодні. До речі, вітаю, Ковачу. Тоді ви мене повністю переконали попри низьку ймовірність того, що Райкер вийде зі стеку протягом наступних двохсот років. Це все, як я розумію, завдяки техніці посланців.

— Не зовсім. Переконала вас Ортеґа. Я лише дозволив вам говорити. Вам це добре вдається, — я кивнув супутникам Заріза. — Я, здається, почув слово «телемережа»? Я думав, що це суперечить вашому кредо. Хіба ви не зробили якомусь журналістові радикальну операцію за цей-таки злочин?

— У них різний товар, пане Ковач. Різний товар. Трансляція запланованого бою і справді була б порушенням нашого кредо. Але це — не запланований бій, це — принизливе побиття, — на цій фразі чарівна усмішка Заріза застигла. — Оскільки наша аудиторія змінюється і дуже обмежена за кількістю, ми змушені якимось робом компенсувати втрачені доходи. Є дуже багато каналів, яким не терпиться заволодіти чимось із «Панамської троянди». Це — наслідок нашої репутації, але, на жаль, та сама репутація заважає нам вести подібні справи безпосередньо. Цю ринкову дилему вирішує за нас пані Ґріп.

— Мило з її боку, — мій голос став крижаним. — Де Кадмін?

— На все свій час, пане Ковач. На все свій час. Знаєте, коли мені сказали, що ви так відреагуєте й віддасте себе за лейтенантку, я, зізнаюся, засумнівався. Проте ви справджуєте сподівання, просто як машина. Невже Корпус посланців забрав у вас саме це в обмін на численні інші здібності? Непередбачуваність? Душу?

— Не читайте мені тут