Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

насамперед на користь фактичної однопартійної монополії християнських демократів[182]. Однак під захистом такої системи Італійська держава та суспільство виявилися напрочуд стійкими до викликів — і нових, і тих, які вони успадкували. За мірками стандартів Канади чи Данії могло здаватися, що італійським державним службовцям у 1950-х роках бракувало непідкупності, а інститутам — прозорості. Але порівняно зі свавільним минулим країни чи з іншими державами європейського Середземномор’я, з якими традиційно порівнювали Італію, остання зробила дивовижний стрибок уперед.

За деякими важливими показниками становище Італії після війни можна було порівняти зі становищем Австрії. Обидві країни воювали на боці Німеччини і після війни відповідно постраждали (Італія сумарно виплатила 360 мільйонів доларів репарацій Радянському Союзу, Греції, Югославії, Албанії та Ефіопії). Так само як і Італія, Австрія була бідною і нестабільною країною, а її нещодавнє минуле навряд чи пророкувало післявоєнне відродження. Два основних політичних угруповання країни провели міжвоєнні роки в запеклому протистоянні. Більшість австрійських соціал-демократів уважали появу в 1918 році обрубаної Австрійської держави на руїнах Габсбурзької імперії економічною й політичною нісенітницею. На їхню думку, німецькомовні рештки старої дуалістичної монархії за логікою мали б возз’єднатися з іншими німцями шляхом Аншлюсу (союзу), і вони так і зробили б, якби пункти Версальських угод щодо самовизначення застосовувались послідовно.

Австрійська лівиця завжди отримувала найбільшу підтримку з боку віденського робітничого класу та міських осередків Східної Австрії. У міжвоєнні роки Першої австрійської республіки більша частина решти країни — переважно мешканці альпійських сіл, переконані католики, — голосували за християнських соціалістів, провінційну й консервативну партію, яка з недовірою ставилася до змін та сторонніх осіб. На відміну від соціал-демократів, християнські соціалісти не поділяли настирливого бажання німців злитися з урбаністичною та здебільшого протестантською Німеччиною. Але й соціал-демократичні практики віденських робітничих рухів також не користувалися серед них популярністю; у 1934 році влаштований правицею переворот знищив форпост соціал-демократів у «Червоному Відні», а водночас — й австрійську демократію. Із 1934 року й аж до нацистського вторгнення Австрією керував авторитарний клерикальний режим, у якому Католицька партія мала монополію на владу.

Спадщина першого нещасливого австрійського досвіду демократії нависала над післявоєнною республікою. Християнські соціалісти, які переродилися в Австрійську народну партію, гордо вихвалялися тим, що в 1938 році виступали проти німецького захоплення; однак вони красномовно мовчали про свою одноосібну роль у знищенні австрійської демократії, що сталося чотири роки тому. Соціалісти, як тепер називалися соціал-демократи, могли обґрунтовано стверджувати, що двічі ставали жертвами: спочатку — під час громадянської війни в 1934 році, а потім — від рук нацистів. Однак це відвертало увагу від того факту, що в минулому вони підтримували Аншлюс. Доктор Карл Реннер, лідер соціалістів і перший президент незалежної республіки, заснованої в 1955 році Декларацією про незалежність Австрії, принципово залишався на позиціях підтримки союзу Австрії та Німеччини аж до 1938 року.

Отже, обидві партії були зацікавлені в тому, щоб залишити минуле позаду, — ми вже бачили, до чого призвели початкові спроби денацифікації в післявоєнній Австрії. У Відні соціалісти були партією більшості (до неї належала чверть населення країни), тоді як Народна партія мала безумовну підтримку виборців із сільської місцевості та маленьких містечок альпійських долин. Політично країна була розділена на дві майже рівні частини: на виборах 1949 року Народна партія набрала тільки на 123 тисячі голосів більше, ніж соціалісти; у 1953 році соціалісти перемогли із перевагою в 37 тисяч голосів; у 1956 році Народна партія знову одержала перемогу, узявши на 126 тисяч голосів більше; у 1959 році 25 тисяч голосів переважили на користь соціалістів; а в 1962 році баланс знову змінився — Народна партія перемогла з перевагою лише в 64 тисячі голосів у країні, населення якої налічувало близько чотирьох із чвертю мільйонів.

Ці напрочуд невеликі різниці в кількості отриманих голосів нагадували вибори в міжвоєнній республіці, які завершилися подібними результатами. Тож католицька Австрія та соціалістична Австрія опинилися перед перспективою перетворення парламентської політики на культурну громадянську війну. Навіть за допомогою третьої партії — лібералів, які ганебно залежали від голосів колишніх нацистів і чия підтримка з боку населення в кожному разі на кожних виборах незмінно зменшувалась, — жодна австрійська партія не могла сподіватися сформувати стабільний уряд, а будь-який суперечливий закон міг викликати прикрі спогади. Прогнози щодо австрійської демократії були невтішні.

Утім Австрії не лише вдалося уникнути повторення власної історії, а й за короткий проміжок часу перетворитися на зразкову альпійську демократію: нейтральну, успішну та стабільну. Частково це сталося завдяки тривожній близькості Червоної армії, яка до 1955 року окуповувала Нижню Австрію, а потім пересунулась лише на декілька кілометрів на схід — нагадуючи, що із Австрією тепер сусідять три комуністичні держави (Югославія, Угорщина та Чехословаччина) і що через своє уразливе розташування країні було б добре провадити примирливу та безконфліктну політику як вдома, так і за кордоном. Крім того, «холодна війна» наділила Австрію асоціативною ідентичністю — західної, вільної та демократичної країни, — яку їй, можливо, було б складно виплекати зсередини.

Але основна причина успішного післявоєнного політичного врегулювання в Австрії полягала в широкому консенсусі щодо необхідності уникати ідеологічних протистоянь, які розривали країну до війни. Оскільки Австрія мала існувати окремо — після 1945 року про приєднання країни до німецького сусіда не могло бути й мови, — її політичні спільноти мусили знайти шлях до співіснування. Рішення, яке ухвалили очільники країни, полягало в тому, щоб виключити саму можливість конфронтації за умови управління країною в постійному тандемі. У політичній площині дві найбільші партії країни дійшли згоди щодо співпраці на посадах: з 1947 по 1966 рік Австрією керувала «Велика коаліція» соціалістів та Народної партії. Міністерські портфелі поділили дуже обережно: зазвичай Народна партія пропонувала прем’єр-міністра, соціалісти — міністра закордонних справ тощо.

У державних установах, до компетенції яких у післявоєнній Австрії належала вся сфера державних послуг, більшість засобів масової інформації та більша частина економічного сектору, від банків до лісорозробки, усталився схожий розподіл обов’язків, який дістав назву «пропорц». Практично на кожному рівні на посади за взаємною згодою призначали кандидатів від однієї з двох головних партій. З часом ця система «місць для своїх» укорінилася в австрійському житті, утворивши мережу пов’язаних між собою патронажів та клієнтур, які буквально будь-яку суперечку розв’язували або шляхом переговорів, або шляхом обміну послугами й призначеннями. Суперечки на ринку праці залагоджували шляхом компромісу, а не конфронтації, позаяк двоголова держава намагалася попередити невдоволення, залучаючи сторони конфлікту у свою спільну систему нагород і привілеїв. Небачений економічний підйом тих років дозволив Великій коаліції засипати незгоду