Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

його очах я помітив переляк. Цікаво, що відбилося у моїх?..

Усередині було тепло та порожньо, лише луна далеких голосів блукала десь високо, аж під дахом. Треба було йти до свого номеру і зайнятися тим, задля чого я приїхав, але після розмови з журналістом працювати не хотілося. А хотілося пройтися та обміркувати те, що сталося за останні дні.

Журналіст пішов до столу надолужувати пропущене, а я почав тинятися, розглядаючи гобелени та прислухаючись до голосів нагорі. Хтось захоплено вигукував: «Погляньте, ви лише погляньте на це!», інші підхоплювали: «Яка краса!». Перший голос, схоже, належав фарбованій товстулі, інших я не впізнав. Карни, здається, серед них не було. Шкода. Вона — єдина людина, чиєї компанії я б не зміг позбутися, якби ми зустрілися. А мені потрібна самотність, аби розкласти все по поличках.

Я вештався першим поверхом та розмірковував над словами Мугіда. Що він мав на увазі? Подібні речі не говорять просто так, та й старий не схожий на людей, схильних до містифікацій. Хоча… Як правило, містифікатори і не справляють враження, ніби вони — вони. У цьому й сенс.

Якщо поведінка Мугіда турбувала мене, то розповідь Данкена викликала подив. Що ж відбувається? Хінег попереджав: я не перший, хто отримує завдання. Всі попередні його провалювали. Чому? Сюди посилали людей не з вулиці. Можливо, певним чином впливають оповіді? І Данкен — жертва такого впливу. Скажімо, у його свідомості я — неймовірно, несподівано — набув якостей Пресвітлого: можу голосом змушувати людей коритися моїм наказам. Якщо врахувати, що журналіст був схильний до зустрічі з чимось таємничим і небезпечним…

Все одно — не те!

Єдиний висновок, якого я дійшов: треба спробувати зазирнути у залаштункове життя «Вежі». Тоді зможу з’ясувати, що криється за словами Мугіда… і водночас, якщо вдасться, вирішити проблему з Данкеном. Та не слід забувати про свої безпосередні обов’язки…

Зробивши майже повне коло й оглянувши певну кількість гобеленів, я звернув увагу, що нижні краєчки одного з них вільно погойдуються, наче на протязі. Наче за ним двері.

Те, що треба — залаштункове життя «Вежі». Загобеленне.

Я обережно огледівся, аби впевнитися: нікого. Потім підняв гобелен і побачив кам’яні, щільно припасовані двері. На рівні очей було вибито знак: блискавка і навхрест — меч. Колись давно це означало попередження, хоча зараз я не міг пригадати, про що так попереджували. Я вагався мить, потім наліг плечима на двері.

Шансів на те, що вони не замкнені — жодного. Але було саме так! Я сприйняв це як знамення і прослизнув туди.

Двері відкривалися всередину, тож я не зачиняв їх. Ззовні не помітно, а туди, де я опинився, завдяки відчиненим дверям проникало трішки світла — досить, аби зорієнтуватися.

Я знаходився у просторому приміщенні з високою стелею. Намацавши кишеньковий ліхтарик, відрегулював промінь світла: зробив тоншим та довшим. Не хотілося, аби помітили.

Промінь висвітив залу, підлогу якої вкривали великі плити, а стіни та стелю витесали із каменя. У цьому не було нічого дивного, оскільки я знаходився в тій частині вежі, яка прилягала до скелі. Зі стелі звисало павутиння, а у щілинах між плитами сновигали стоноги і ще якісь дрібні тварюки. Тільки-но я увімкнув ліхтарик, вони квапливо сховалися по своїх притулках і лише обережно ворушили вусиками — це утворювало величезні химерні тіні. У дальньому кутку сполохано заметушилася миша, потім шмигонула у дірку й причаїлася.

Я придивився. Дірку, в якій сховалася хвостата, було пробито у нижній частині ще одних дверей: високих, двостулкових, що знаходилися праворуч від входу. Обережно ступаючи по вологих плитах, я попрямував туди. Тут був висічений такий же знак: перехрещені блискавиця та меч. Я наліг на двері плечем — зачинено!

Несподівано у залі стало світліше, на мене впала чиясь велетенська тінь. Я здригнувся і рвучко обернувся, розмахуючи ліхтариком, наче шаблею.

У зовнішніх дверях стояла людина. Вона нічого не робила, просто стояла, склавши руки на грудях та затуляючи майже весь прохід.

Якого демона!

— Хто ви? — запитав я, марно намагаючись надати голосу криці й впевненості. — Що ви тут робите?

Постать ворухнулася.

— Прошу вас, пане Нулкере, давайте не розігрувати сцену з дешевого фільму жахів.

Мені здалося, що з плечей упав важкий рюкзак із цеглинами. А я що уявляв? Страшенне чудовисько, яке стрибне на мене і почне їсти живцем? Це лише старий Мугід зазирнув на вогник.

Ось тільки… Ось тільки зовні навряд чи можна було помітити, що двері за гобеленом відчинені. Я відчув, що рюкзак із цеглинами повернувся на попереднє місце. Вб’є та залишить тіло тут, і ніхто ніколи не дізнається, що зі мною сталося.

— Будьте ласкаві, опустіть ліхтарик, — попросив оповідач. — Світло б’є в очі.

Я нервово кивнув і зробив, як він просив.

— Дивно, — зауважив Мугід, — усі гості захоплені колекціями давньоашедгунської порцеляни, а ви, пане Нулкере, досліджуєте порожні кімнати. Вам неприємне товариство інших?

— Мені здалося, що тут цікавіше, — відповів я, потроху відновлюючи внутрішню рівновагу.

Оповідач мугикнув, наче на це й очікував.

— І все-таки змушений просити вас вийти, — заявив він. — Це одне з приміщень, де заборонено знаходитися гостям.

— Чому? — я змайстрував простувату усмішку — кустарний вироб.

— Цього вимагають правила. До того ж, зала перебуває в аварійному стані. Ви не бажаєте, аби стеля обвалилася, коли ви намагатиметеся виламати наглухо замкнені двері?

— Не бажаю, — згодився я. — Дурниці. Потрібно кілька ящиків динаміту, аби обвалити стелю. І ми обоє це знаємо. До речі, що знаходиться за «наглухо замкненими дверима», пане Мугіде? Не розповісте?

— Вихід, — скупо відповів він. — Вихід назовні. Тунель, який веде у долину Ханху.

— Зрозуміло, — сказав я, зрушивши з місця. — Дякую.

— Нема за що.

Наблизившись до старого, я протиснувся повз нього назовні. Мугід почав замикати двері. Звідки він узяв ключа і чому раніше двері були відімкнені? Надто багато невідомого.

— Ось так, — вимовив він, ховаючи ключа у кишені хламиди. Загрозливо виблиснули у піхвах, припасованих до нарага, метальні ножі. — Сподіваюся, більше не ризикуватимете життям.

— Хоча б таблички чіпляли: «Стороннім вхід заборонено».

— Гадаєте, є сенс? — зіронізував Мугід. — Утім, я подумаю, пане Нулкере. Дякую за пораду. І прошу, пам’ятайте про мою.

— Якби я ще розумів, пане Мугіде…

— Ви розумієте, пане Нулкере, — з притиском сказав оповідач. — Але, якщо завгодно, робіть вигляд, що ні.

Він пішов, і останнє слово було за ним.

Куди ж податися тепер? Обідати не хотілося, натомість з’явилася зацікавленість історією ущелини. Щойно я доторкнувся до чогось непізнанного, зазирнув у таємницю, а поява Мугіда завадила мені досягти цього «чогось».