Читати книгу - "Наодинці з собою"

позбавлене{99}; якщо ж непритомність — то вже не зноситимеш страждань і насолод, не услуговуватимеш посудині, аж настільки гіршій від самої обслуги{100}: бо це — ум і геній, а те — земля і прах.

4. Не переводь позосталої частки життя, уявляючи собі справи інших, — якщо не йдеться про суспільну користь. Бо вже тобі не до праці, — коли, отже, уявляєш, щó такий і такий робить, і для чого, і що каже, і що в нього на серці, і що він там снує, і таке інше; все це відвертає нашу пильність од власної керівної частки.

Ось чому в ланцюжку уявлень таки треба оминати безтямне й даремне, але насамперед — те, що від метушливості й лихої вдачі. Треба призвичаїтися мати в уяві щось одне — щоб коли хтось зненацька запитає: «Про що ти думаєш?», одразу ж впевнено відповісти: про те й те; і щоб з тих слів одразу було ясно, що все воно — просте й доброзичливе: властиве суспільній істоті, байдужій до примар насолоди і взагалі всякого задоволення, до суперництва, до заздрості й підозр, та й до будь-чого іншого, за що довелося б червоніти, якби виповів, що в тебе таке на умі.

Такий муж не зволікатиме, а стане поміж найкращих: немовби жрець і служитель богів, він користає з того, хто має осідок в його нутрі; хто робить людину недіткливою для насолод, невразливою до жодного страждання, для жодного збиткування недосяжною, до жодної підлості нечутливою; хто робить її переможцем у найбільшому змаганні{101} — за те, щоб вистояти проти всякої пристрасті; хто робить так, що людина аж до глибин переймається праведністю, з усієї душі вітає все, що їй припало і що вділено, а вже коли зрідка й уявляє собі, що ж то каже, чинить чи думає інший, то для цього є або справді велика потреба, або така, що стосується суспільної користі. Бо цій людині діло є тільки до свого власного, і вона ненастанно бере на ум лише те, що власне їй{102} напрядено{103} з цілості Всесвіту: про перше — дбає, щоб було гарне; щодо другого — переконана, що воно добре. Адже і вділену кожному долю щось привнесло, і сама вона щось привносить{104}.

Такий муж пам'ятатиме й те, що всі розумні істоти між собою споріднені; і що для людини природно піклуватися всім людством, хоч і не можна зважати на опінію кожного, а тільки того, хто живе за природою. Але й про тих, хто так не живе, він знову й знову собі пригадує: які вони вдома й поза домом, і які вночі й за дня, і як вони одне з одним лигаються… Тож він не братиме до голови навіть похвал — від тих, хто й сам собі немилий.

5. Нічого не роби з примусу, чи проти суспільства, чи не взявши на іспит, чи комусь наперекір. Нехай твоя думка не красується витонченістю{105}. Зовні — не будь ані велемовним, ані вельми діловитим.

А ще — нехай той бог, що в тобі, очолює істоту — мужа, старійшину, громадянина, римлянина; владця, який сам себе призначив, тож і на відкликання з життя чекатиме, нічим не скутий, і не треба йому ні клятви, ані ще когось за свідка{106}. Всередині — будь завше погідний, незалежний від зовнішньої підмоги, незалежний від того, чи від тривоги хтось убезпечить.

Таки правим потрібно бути, а не правленим{107}.

6. Якщо знайдеш у людському житті щось ліпше за праведність, істину, второпність, мужність, і взагалі за те, щоб твоя думка була вдоволена: собою — коли спонукає тебе діяти згідно з правним розумом, долею — коли та вділяє нам незалежно від нашого вибору; якщо, кажу, побачиш щось ліпше — привернися до нього всією душею і втішайся з тієї щонайліпшої знахідки.

Якщо ж виявиш, що нема нічого ліпшого за того генія, який має осідок в тобі, — а він і власні пориви собі підкоряє, і уявлення бере на іспит, і чуттєві пристрасті, як мовив Сократ, від себе відштовхує{108}, і кориться богам, і про людей піклується; якщо добачиш, що все решта супроти нього дрібне та дешеве, то ні на крок не поступайся чомусь іншому: раз похитнешся й відхилишся — і вже не зможеш неухильно шанувати саме те добро, яке для тебе і яке — твоє. Чомусь чужорідному — чи то велелюдній хвальбі, чи владі, чи багатству, чи втісі від насолод — негоже й мірятися з розумовим і діяльним благом: все це, хоч би й на якусь хвилю позірно до нього підлаштувалося, — потім зненацька візьме гору й потягне в свій бік.

А ти, кажу, просто й свобідно вибирай, що ліпше, і його тримайся. — Але ж бо ліпше — те, що догідне. — В разі воно догідне тобі як істоті розумній — на це пристанеш; в разі ж, як просто істоті{109} — заперечиш, і без пихи й запаморочення достерігатимеш власного присуду. Гляди лишень, щоби певним був твій іспит.

7. Ніколи не трактуй як собі догідне те, що змусило б тебе: зрадити чиюсь довіру; загубити сором; когось зненавидіти, запідозрити, проклясти; стати лицеміром; запрагнути чогось такого, що потребувало б мурів і заслон{110}. Адже хто вибрав власний ум, власного генія і таїнственне почитання їхніх чеснот, — той не гратиме трагедій, не зітхатиме, не шукатиме усамітнення чи, навпаки, велелюддя; а насамперед — житиме так, щоб не гнатися й не втікати{111}.

І чи довший час користатиме з душі в оболонці тіла, чи коротший — йому аж ніяк не залежить, бо навіть якби оце зараз мусив розстатися з життям — його відхід був би такий самий невимушений, як і всі інші діяння, що їх можна вчинити скромно і красно; адже ціле своє життя оберігався лиш одного: щоб його думка не потрапила в якийсь чужий для мислячої і громадської істоти{112} закрут.

8. Коли вже хтось зазнав мук і очистився — не знайдеш в його думці ні гнояка, ні виразки, ні нориці. І неминучість не спіймає його з недовершеним життям — немовби трагічного актора, що відійшов, не догравши до кінця{113}. А ще — немає там ані рабства, ані вишуканості; ані залежності, ані відщепенства; ані вірнопідданства, ані ухильності.

9. Вшановуй здатність визнавати: