Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

координат та з використанням належних інструментів. Це потребувало чимало часу, колективних зусиль, оскільки модерні карти потребували участі багатьох людей із різних країн, які б обмінювалися географічною інформацією.

Цей перехідний етап позначився здобутками видатного польського картографа XVI ст. Бернарда Ваповського (1470— 1535), який вносив виправлення до карт Птолемея, що видавалися у збірках, започаткованих Миколою Кузанським (1401— 1464). Здобутком Ваповського є опрацювання карти «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви» (1507—1509). Ця карта задавала коло певних політонімів (назв державних утворень), де лише Русь по суті випадала з цього кола, будучи складовою Великого князівства Литовського та королівства Польського. Це є свідченням існування певного географічного «руського простору», який не поспішав «розчинятися». З того ж часу ми також спостерігаємо увагу до виокремлення й адміністративних регіонів на українських землях на підставі доволі приблизних меж давніших князівств та сучасних воєводств. 1526 р. Ваповський випустив «Карту Сарматії», де вперше позначив регіон Поділля та застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.

1540 р. виходить заснована на працях Ваповського карта «Польща й Угорщина» німецького гуманіста та космографа Себастьяна Мюнстера (1488—1552), яка згодом регулярно перевидавалася протягом 60 років. На ній присутні регіональні назви (Волинь, Поділля, Покуття, Кодимія — від річки Кодима[2]) і загальна назва — Русь. Визначний географ і картограф, професор Гейдельберзького університету Мюнстер вкрай уважно ставився до своїх джерел, створивши мережу географів-інформаторів по всій Європі.

Проте якщо в Мюнстера є назви теренів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з’являються вже невдовзі — 1554 р. на карті «Опис Європи» представника фламандської картографічної школи Герарда Меркатора (1512—1594). Інший визначний картограф Абрагам Ортелій (1527—1598) помістив у першому виданні свого атласу світу «Огляд земної кулі» карту Польщі Вацлава Гродецького (1558, з подальшими перевиданнями), де позначені межі й назви Русі (яка містить Руське, Белзьке та Берестейське воєводства), Поділля та Волині, що стає надалі стандартом подання адміністративного устрою західної частини України до кінця XVIII ст.

* * *

«Russia» блукає тодішніми картами XV — початку XVIII ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (прикарпатської та новгородської) та окремої від них Московії. Складається враження, що для сучасників із Центральної та Південної Європи Русь розташовувалася в недалекій Галичині, для Північної — на теренах близької їм Новгородщини, а Московія не збігалася ні з тим, ні з тим. Хоча, звісно, варіантів накладання назв існувало чимало...

Тодішні карти мали довге життя, оскільки, якщо існувало друкарське кліше, її можна було відтворювати нескінченними ідентичними копіями, аж поки вона не втратить попиту. Такі карти іноді дещо коригувалися, ставали основами для інших, але назовсім не зникали. Кожна з популярних регіональних карт диктувала образ країн, держав та регіонів щонайменше протягом півстоліття, а з урахуванням трохи меншого, ніж раніше, проте стійкого консерватизму картографів — і набагато довше. Усе-таки, щодо Старого Світу не йшлося про появу нових об’єктів; змінювалися лише межі володінь держав та династій. Держави і країни як такі вже усталилися, і образ Польщі, приміром, не змінювався залежно від того, хто перебував на троні — Валуа, Баторій чи Ваза.

Назва ж «Україна» поки що на картах не фігурує, але до цього зашилося набагато часу...

Від Дикого Поля до «країни козаків»

Наближення географічних інтересів до наших теренів крізь «призму» нідерландської, німецької або польської картографії рано чи пізно мало зіткнутися з украй цікавим Заходові кордоном Європи з ісламським світом у Причорномор’ї і Подніпров’ї. Експансія Османів у Європу, яка в XVII ст. сягнула свого апогею, становила основну загрозу християнському світу в самому його серці, попри всі його здобутки в Нових Світах. Тому зростання активності запорозького козацтва, його морські й суходільні протитурецькі звитяги часів Петра Сагайдачного (а надто Хотинська війна 1620 р.), запеклі битви за Кам’янець та Чигирин 1670-х рр., блискуча звитяга під Віднем 1683 р. зроблять українське Дике Поле одним із постійних стратегічних кордонів Європи. Інформація про ці лицарсько-романтичні події стане вельми поширеною. Саме Дике Поле запровадить у широкий обіг свою другу назву — «Україна», і протягом XVII ст. вона за своїм змістом з «окраїни», «кордону» перетвориться на назву країни. Характеризуючи західні відомості про українців, італійський дослідник А. Кроніа пише: «[Західна] література про війни, переважно анонімна, повна захоплення невтомним у боротьбі народом, який був відкриттям століття».

Тому тут, попри численні інші пам’ятки, ми маємо звернути основну увагу на три важливі в нашому контексті картографічні роботи, які з різних причин стали щаблями візуалізації цього «відкриття століття». Це твори Ісаака Масси, Гійома де Боплана та Йоганна Гоманна. І, звісно, супроводимо їх іншими сучасними їм баченнями українського простору.

«Найновіша карта Руссії» голландського купця та картографа Ісаака Масси, видана 1633 р., була гравірована майстром із відомої родини — Віллемом Гондіусом, який згодом відзначиться гравіруванням «Генеральної карти України» Гійома Левассера де Боплана і портрета Б. Хмельницького. На карті Масси зустрічається назва «Okraina», яка окреслює розпливчасті терени Дикого Поля на південних межах Московської держави та перебуває доволі далеко на схід від української Сіверщини. Оскільки Масса ґрунтував свою карту на московських джерелах, то йому вдалося несвідомо віддзеркалити в ній витоки того популярного згодом ідеологічного стереотипу, який пов’язує «Україну» з «окраїною Росії». Щоправда, на мапі Масси ми дійсно бачимо московську «окраїну», але, що цікаво, вона не має жодного стосунку до «України». Це десь у краях верхньої Оки, Дону або ж Рязанщини).

Очевидно, що етимологія назв «Україна» та «окраїна» — ідентична, позначаючи порубіжжя. Проте в нашому контексті кар’єра «України» виявилася вражаючою у порівнянні з російською «окраїною», яка по мірі колонізації степу не набула самостійного значення та чіткої локалізації. Несвідомими промоутерами «України» виступили, звісно, запорозькі козаки, які створили на цій «Україні» вкрай своєрідну військову спільноту, історична місія та активність якої виплеснули «Україну» зі справжньої окраїни на землі середньої і початкової Русі — на всю Середню Наддніпрянщину. З часів Хмельницького «Русь» та «Україна» стають синонімами[3]. Русь — назва цілком історична, «заслужена» і традиційна, вживана в політичній риториці; Україна ж у лихах важкого протиборства козацтва з Річчю Посполитою, Москвою та Османською імперією стає за часів Руїни, за словами російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої, «емоційною вітчизною». Цей процес «накладання назв» добре відбиває вислів гетьмана Петра Дорошенка «Україна наша Руська».

Однак варто згадати