Читати книгу - "Іван Мазепа"

Гетьманщини, – до царя та гетьмана йшов постійний потік скарг щодо тяжких образ і збитків, які завдавали солдати Петра I місцевому населенню. Спроби ж царя припинити знущання його військ з українців особливого успіху не мали.

До невдоволень селян і міщан додавалися невдоволення козаків, що перебували у походах, завойовуючи своєю кров’ю славу та нові території майбутній імперії. Абсолютно нічим не можна виправдати факти безглуздої, звірячої жорстокості і варварського ставлення до козаків та навіть старшини з боку російських командирів. Подібні факти траплялися із самого початку Північної війни – побої, вбивства з метою пограбування, крадіжки коней. Смертність козаків від хвороб, непосильної праці, знущань була високою, вона значно перевищувала козацькі втрати на полі бою. Інколи додому поверталися лише 45—50% особового складу козацьких полків. Крім того, щорічні походи вели до занепаду козацьких господарств.

Усі ці факти переконливо свідчать про відсутність «дружніх» почуттів між українським населенням та різношерстою, нашвидкуруч набраною з найрізноманітніших соціальних елементів армією Петра I (яка робила все, аби виправдати відоме китайське прислів’я «З гарного заліза не роблять цвяхів, гарна людина не йде в солдати»). Тому лукаві фрази російських та радянських істориків про «захист спільної вітчизни», «віковічну дружбу народів», яку шукали всюди в російській історії – навіть на залитих кров’ю руїнах українського Батурина, татарської Казані та туркменського Геок-Тепе, – слід назавжди «здати до архіву», на відміну від справжніх складних перипетій міжнаціональних взаємин різних народів, що населяли Російську імперію. Вочевидь, почуття певної національної окремішності, що його демонстрували українці, страшенно дратувало і солдатів, і офіцерів російського монарха.

Та якби ж то все обмежувалося лише діями купки недисциплінованих негідників! Тогочасні реалії були невтішними для Української козацької держави і її населення, але майбутнє обіцяло бути ще невтішнішим як для козацької еліти, так і для звичайного козака та селянина. Росія вела війну проти Швеції з величезним напруженням внутрішніх сил. Петро I прагнув до використання всіх наявних ресурсів і мало зважав на старі, усталені традиції так званої станово-представницької монархії, що захищала права окремих станів. У цьому російський цар не був оригінальний – абсолютизм, що зростав і зміцнювався по всій Європі, вів наступ на права та вольності станів та окремих іншонаціональних автономій у складі абсолютистських монархій. Тепер король ставав уже не першим серед рівних, а повновладним володарем майна, свободи і навіть життя своїх підданих. Абсолютистські тенденції зростали в Іспанії, Франції, Австрії, Швеції, Данії. І всюди на перешкоді поширенню безконтрольної влади монарха ставали віковічні станові права і привілеї дворянства, духовенства, міщан, селян. Західна Європа була дещо однорідніша національно (хоча і тут існували давні, ще середньовічні національні «автономії» – Каталонія в Іспанії, Бретань у Франції тощо), у Центрально-Східній Європі таких національних автономій було значно більше (Угорщина у складі імперії Габсбургів, Молдавія та Валахія – під владою Туреччини, Ліфляндія – Швеції, Українська козацька держава та різноманітні козацькі державні утворення – в складі Московії, згодом Російської імперії). Тут брутальний наступ монархів на права і свободи (ключове поняття середньовічного права) мешканців автономій поєднувався зі спробами послабити, а то і знищити їхню національну свідомість, розвиток якої в подальшому неминуче мав призвести до «сепаратизму». Боротьбу за давні права і свободи в згаданих автономіях очолила місцева еліта, нерідко на чолі з правителем автономії. Цікавий порівняльний аналіз подібних збройних виступів виконав О. Субтельний (стаття «Порівняльний підхід в дослідженні постаті Мазепи» та монографії «Мазепинці»). Відкинувши тезу про «небувалість», «нечуваність» дій українського гетьмана, дослідник переконливо довів, що на початку XVIII століття в Східній Європі спалахнуло кілька повстань проти абсолютистських порядків, що їх намагалися запровадити іноземні володарі на територіях національних автономій. Їхніми керівниками виступили Станіслав Лещинський у Польщі, Йоган-Рейнгольд Паткуль у Ліфляндії, господар Кантемир у Молдавії, Ференц Ракоці в Угорщині, Іван Мазепа та Пилип Орлик в Україні. Всі ці лідери стали на захист прав і свобод місцевих еліт і населення проти зазіхань їхніх абсолютистських сюзеренів, усі розраховували (через очевидну нерівність сил) на зовнішню допомогу, і всі зазнали кінець-кінцем поразки, загинули або емігрували і були оголошені «зрадниками» у своїх країнах, відстояти права котрих так відчайдушно намагалися. Подібний зважений підхід не робить згаданих визначних політиків «переконаними націоналістами» (як це намагалися зробити з ними в XX столітті), бо доба націоналізму, в сучасному розумінні цього слова, на початку XVIII століття ще не розпочалася. Він також знімає з них тавро «зрадників», які нібито зрадили свого сюзерена (це питання ми розглянемо трохи згодом) або свій народ (це вже відверта пропаганда імперій-переможниць).

Але як все-таки бути з моральною та юридично-правовою стороною оцінки вчинку Івана Мазепи, Ракоці або Паткуля? Тут так само не все просто.

Почнемо з юридичних моментів. Справа в тому, що в середньовічному європейському феодальному праві обов’язки сюзерена і васала були чітко визначені. З боку васала це була чесна і вірна служба протягом визначеного терміну, допомога сюзеренові «зброєю і порадою». Саме це протягом довгого часу робив Іван Мазепа щодо Петра I. Сюзерен теж мав обов’язки перед своїм васалом – перш за все він мав захищати життя, майно і свободу васала та всіх його володінь (цей пункт, закріплений у Березневих статтях Богдана Хмельницького та статтях його наступників, Росія порушувала неодноразово, домовляючись за спиною свого васала з його ворогами – Польщею, Туреччиною). Також сюзерен не мав права порушувати права і вольності, якими користується васал. У разі таких порушень васал мав право розірвати угоду з сюзереном і піти на службу до іншого, виконавши певні умови. Саме на цей наріжний камінь європейського феодалізму покликався в свій час князь Андрій Курбський у знаменитих листах до Івана Грозного, звинувачуючи російського царя-тирана у необґрунтованих репресіях щодо своїх підданих. Але вже в листах-відповідях Грозного з усією очевидністю постала інша концепція «служби великому государю» – служби без жодних умов чи угод, заснованої на безумовному праві царя карати і милувати своїх підданих так, як йому заманеться (самодержавство). За таких умов будь-яка спроба підданих обмежити царську владу вже розглядалася як жахливий злочин, а перехід васала до іншого сюзерена – як нечувана зрада, гідна хіба що Іуди.

Як не дивно, але саме початок європеїзації Росії Олексієм Михайловичем і Петром I означав пряму загрозу для всіх автономій у її складі. У новій, побудованій за європейським зразком (принаймні так вважав Петро I і його наступники, вибірково запроваджуючи європейські звички, одяг, бюрократичний апарат і відмовляючись від захисту державою прав і свобод підданих, які замінила примхлива воля монарха) Росії не було місця автономіям з їхнім непокірним, зовсім не