Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

свого найголовнішого боргу він так і не повернув. Адже винен тобі не гріш і не два, а цілих три мішки дукатів. Ось коли він поверне тобі усе до шеляга, тоді й прийдеш до нього по своє. А зараз щезни!

І Ян з Дуклі почав кропити чорта святою водою. Диявол застогнав від розпачу й безсилля і зник. А лицар упав святому в ноги і від щирого серця обіцяв надалі жити за Божими заповідями.

Скарби

Дуб на Лисій горі

Про скарби на Лисій горі не раз розповідали старі люди, але хто би там насмілився опівночі завітати туди, де влаштовували свої гульки львівські відьми. Власне опівночі на самому чубку Лисої гори виростав могутній дуб із дуплом, в якому і знаходився легендарний скарб. Відьми влаштовували довкола дуба забави, а на світанку дуб зникав безслідно.

Син Личаківського різника Мирко був хлопцем не тільки не боязким, але й здоровим, як бугай. Татуньо не міг натішитися своїм синочком, який одним ударом довбні валив з ніг бугая. Та відколи почув Мирко про скарб, який з’являється на Лисій горі, то вже ні про що інше думати не міг. Звичайно, мати справу з відьмами він не мав бажання, а тому подався на гору у понеділок, коли відьми відпочивають після свого недільного сабашу.

Опівночі Лиса гора не манила жодними привабами, була похмура і непривітна. У підніжжі голосно шелестіли кущі, щось попискувало і зойкало, з шурхотом осипався пісок. Вгорі на сосні закричав пугач, заскрипіло гілля і гупнуло на землю. Мирко на хвильку завагався і взяв свою нерозлучну довбню напереваги, готуючись відбити будь-який напад. Але коли підняв голову і побачив, як на вершині гори виростає дуб, рвонув щосили, не звертаючи більше уваги на жодні звуки.

На горі його чекала несподіванка. Біля дуба побачив неймовірно вродливу дівчину у дорогій шовковій сукні, вона простягла до Мирка руки і сказала:

— Якщо ти хочеш добути скарби і врятувати мене від нечистої сили, то ввійди у дупло. Там побачиш дорогу, дорога приведе тебе до великої залізної скрині. На скрині сидить сова, а на варті скарбів стоїть чорний лицар, убий лицаря і того, на кого сяде сова. Не злякаєшся?

— Я? Якогось там чорного лицаря? Я чорного бика з Лисиничів не злякався!

Мирко весело підморгнув панні і сміливо ускочив у дупло. Відразу побачив дорогу серед зелених кущів, а за якусь сотню кроків і залізну скриню. Чорний лицар відразу виставив праву ногу вперед і націлив на Мирка списа. Парубок змахнув довбнею і спис вмить переламався, ще один змах — і лицар з проламаним шоломом звалився на землю. В ту ж мить сова спурхнула, зробила коло над головою  Мирка і сіла на плече дівчини, яку він зустрів біля дуба.

«Звідки вона тут взялася? — дивувався парубок. — Невже непомітно кралася за мною? А може, то не вона, а якась мара?» Мирко розгубився — що має чинити? Панна наказала убити того, на кого сяде сова. Він підняв довбню, панна скрикнула:

— За що?

Мирко труснув головою, мовби відганяючи видиво, дівчина простягнула до нього руки, всміхаючись. Опустив довбню і взяв дівчину за руку. В ту ж мить сова спурхнула з її плеча і знову сіла на скриню, а дівчина вмить скрутилася в бублик і перетворилася на стару горбату відьму, що залилася деренчливим сміхом. Відьма вдарила Мирка в обличчя і він втратив свідомість.

Отямився на світанку. Але не міг пригадати нічого з того, що трапилося з ним уночі і як він опинився на Лисій горі. Звідтоді він уже більше ніколи не мріяв про скарби. І щойно на схилі віку пригадав свою пригоду та розповів онукам.

Забудькуваті монахи

Одного рази монахи-домінікани вичитали у старій книзі, що раз у рік на руїнах Низького замку можна розчарувати скарби. Для цього опівночі слід відправити службу Божу зі святими дарами, і тоді спаде закляття зі скарбів, які там закопані.

І ось, коли надійшла та ніч, про яку писалося у книзі, вони вирушили до замкових руїн. Та щойно наблизилися до них, як почули голос із підземелля:

— Добре, ІДО прийшли. Але ж ви забули ґноту, аби запалити кадила.

І справді, ченці побачили, що нема ґноту, і мусили повернутися до монастиря, а коли прийшли знову, той самий голос із підземелля повідомив:

— Добре, що прийшли. Але ж ви забули ложечки до кадила.

Ай-я-яй! Ну, то ж треба! Але що ж робити — треба вертати до монастиря.

Але і третього разу не вдалося їм відправити служби Божої, бо голос із-під землі промовив:

— Добре, що прийшли. Але ж ви забули рушничка для святого причастя.

«А то що за кара Господня?» — дивувалися монахи. Здавалося б, усе зібрали, усе передбачили, а щоразу таки щось забувають. Повернулися вони за третім забутим предметом, прийшли на руїни, а тут і півні заспівали. І той самий голос із підземелля зустрів їх голосним реготом.

Печера на Високому Замку

Львівський історик Садок Баронч писав, що у Львові практично до кожного пагорба чи гори прив’язані легенди про скарби. Одну з них він переповів так.

Якось на Високому Замку прогулювався студент і несподівано побачив великий вхід до печери, якої раніше ніколи не бачив, хоча тут не раз бував. Студент з цікавості увійшов до печери і вразила його неймовірна яснота, так, мовби саме сонце у тій печері зійшло. Як виявилося, світло било від залізних скринь наповнених золотом.

Студент узяв жменю золота і вибіг з печери, аби повідомити про свою знахідку магістрат, але почув за спиною гуркіт. Озирнувся і побачив, як печера замкнулася так, наче б її ніколи на тім місці й не було. Звідтоді ніхто вже тієї печери не бачив.

Корона короля вужів

Одного теплого липневого дня троє дітей майстра Штефана пішли до лісу по суниці. Олько, наймолодший з них, відбився від гурту і, зайшовши у гущавину, натрапив на галявину, всіяну такою кількістю ягід, що, збираючи їх, не помітив, як почало вечоріти. Але він добре пам’ятав дорогу і сміливо